Автор: Helga Fromsoulland

Де припиняється втечі під звуки каміну…
Панорамне вікно, за яким сипле снігом.
Я торкнуся рукою лиш твого коліна,
А за мить розчинюся в тобі, як вода.
Де залишиться спокій і навічно поселиться з нами…
Я прийматиму ванну з ним, а ти додаватимеш в каву.

І де небо блакитне, побудоване здавна
Нас огорне своїм неосяжним крилом.
Де ти солодко спатимеш без сновидінь,
Поки я берегтиму кожну твою надію,
Я у лініях рук твоїх просто стану життям…
Світлом, гаванню, літом… Жагою, повією.

Не знаходять світів, яких не існує на карті,
-кажеш ти, коли кличу тебе безмовно.
То ходи… Покажу, пропишу тебе там, заколишу.
Не існує, казав? – Умовно.
Хто сказав тобі, чорне є чорне?
А раптом ні?

Атлантида завжди була під твоїми ногами.
Може мрійники мають таємні ходи?
Тому Щастя від них без тями.
Може світ від них голову втратив геть?
Закрутився й тепер потребує санації.
Давай будучи різними, як Інь і янь
Відчуватимемось через ехолокації

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)