Балада про солдатку

Жила собі над річкою вдова, –
Звичайна хата і городу латка, –
Була вона в колгоспі ланкова,
По-вуличному звалася Солдатка.
Дітей не мала. Мала ордени.
Не вірила у чорну похоронку.
До смерті ждала мужа із війни,
Але діждала вістки з-за кордону.

Повідомляли: так і так – умер
Заможний фермер, що не мав нащадків,
І що вона єдина відтепер
Володарка усіх його достатків.

Читала жінка й віри не йняла.
Її Іван – як пізно він озвався,
Чому він стільки років не вертався
У рідний край, до отчого села?

Яка його примусила вина
На чужині лишатись до могили?..
І зрозуміла раптом все жона,
І пережить ганьбу не стало сили.

Він зрадив… Клятву воїна зламав.
Йому нема прощення й після смерті.
І, на шматки у розпачі подертий,
Портрет його у грубці запалав.

А через рік померла удова.
Зосталась хата і городу латка,
І на могилі – квіти і трава,
І честь, яку не зрадила Солдатка.

Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)