Поезія України

Сучасна українська поезія


Категорія: Мотиви літературні

Епітафія поета, написана ним самим…

Тут опочив Ронсар. З-над Гелікону муз
Привів к рідний край сміливий цей француз.
Він ліру присвятив вождю їх Аполлону.
Та музи не спасли від смертного полону.
Сховала смерть його у гробовій імлі.

У бога – дух співця, а тіло – у землі.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Мій вірше, не ридай! Бо так велить судьба…

Мій вірше, не ридай! Бо так велить судьба:
Нікому за життя не вславитись трудами.
Допоки не пройду через похмурі брами,
Мене ушанувать не зважиться юрба.
Тоді ж, коли літам загубиться й лічба,

Хтось прийде на Луар, принаджений піснями,
І подивується, що тут бродив гаями
Поет, чиїм ім’ям позначена доба.
Тож, вірше, не сумуй, бо доля невблаганна,
Чеснотам за життя не воздається шана,
А лиш умре поет – стає він божеством.
Ненависне усе в житті злобі упертій,
Чесноти на весь світ засяють лиш по смерті,
Тоді без заздрощів шанують їх вінком.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Тіаре, в перші дні усе мені казали…

Тіаре, в перші дні усе мені казали,
Що темно я пишу, що неясні думки
В поезіях моїх; тепер же навпаки,
Говорять всі водно: простими вірші стали.
А ти, що пережив теж злигодні чималі,

Молю тебе, порадь, як написать рядки,
Щоб ними легко міг на всі вгодить смаки
Й потвори-критики щоб більше не терзали.
Високий стиль візьму – кричать , що я нудний,
А розпочну низьким – занадто їм простий.
Як не писав би я, все в руки не дається
Мінливий бог Протей; не ловиться – та й край!
Від тебе чую лиш: «На це ти не зважай
І смійся, друже, з тих, хто з нас завжди сміється».

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Як тільки творчий дух камена запалила…

Як тільки творчий дух камена запалила.
З’явилась у мені та благородна сила,
Що змусила в крові збудить веселий шал,
А в серці зародить любові дивний пал.
Обрав у двадцять літ прекрасну я подругу –

Хотів повідать їй свою сердечну тугу,
Та в мові Франції таких не відав слів,
Щоб віразить могли вогонь моїх чуттів.
Тоді, щоб піднести, звеличить рідну мову,
Я зважився на труд – краси додати слову.
Творив слова нові, а давні поновляв;
Народ вподобав їх, до неба прославляв.
За древніми йдучи, старався кожну хвилю
Дать реченням снагу і світлі барви стилю.
Так дав я віршу лад, і з волі добрих муз,
Як римлянин і грек, великим став француз.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua