Десь далеко рідна хата
На моїм стоїть селі.
Вже немає мами й тата,
Тільки плачуть журавлі.
Човен там барвистим ранком
По воді пливе-пливе.
Босоніж в дитинство ланком
Серце росами іде.
Край вікна цвітуть жоржини,
Там живе моя рідня.
Щастя з запахом малини,
Я збирала там щодня.
На Поліссі рідна хата,
Знаю, жде мене завжди.
Вже немає мами й тата
Та так хочеться туди.
Сидів я, якось на світанці,
На лавочці біля хліва.
Дивився, мухи як у танці
Кружились навколо багна.
Бо то ж життя таке у мухи.
Як хочеш жити на землі –
То ти в багні, а ні – у цукрі,
Кружляй щодень, крутись щомить.
А як гадаєте, що люди?
Чи також ходять навкруги?
Я скажу, – “Так. В цій правді смуток –
Кружляєм, мов ті мухи, ми.”
Хтось зранку пійде на роботу,
А хтось працює цілу ніч.
Хтось із кринці тягне воду,
А хтось складає з цегли піч.
Їмо хлібину з салом зранку,
Борщ із цибульою в обід,
А на вечерю – з м’ясом кашу.
Та й спим, щоб затягнути жир.
Ось і воно – порочне коло.
Работа, іжа, сон.
І щоб впихнути річ чудову –
Потрібно викинути щось.
Тож ми без їжи – не надовго,
Без сну не варить голова.
А якщо зменшити роботу –
Нема грошви нам на життя.
Бо ж гроші – то наші кайдани.
Без них не купим хліб і сіль.
Без них панчохи будуть рвані,
Вони важливі, хоч і гріх.
От так залежимо по троху
Ми від батьків, родини і монет.
І залишається молити Бога,
Щоб не почали продавать людей.
Щоб не продали власних ми ідей,
І не зрадили ми мрію.
Щоб всім жити було де
І не втратили надію й віру.
Я не свята,а ви такі ,
Навіщо осуд та знущання?
Кидаєте в лице слова їдкі
Забули певно що таке прощення..
Своїм малятам душу я віддам,
Бо важливіше підкупів й багатства
Для всих дітей увага мам
Любові щирої блаженства…
Нехай одежа не нова,
Цукерки вам купляю я не часто
Але любов моя жива,
Для мене рідні ви як св’ято!
Автор: Руслана Українка
Коли навколо все одноманітне,
Ти не знаходиш сил та співчуття.
Квіти в’януть, щоб знов розквітнуть.
Пильніше придивися до життя.
Коли навколо сірі фарби
І обрій затягнуло каяття,
Веселкою зійде все, що варте
Уваги того плинного буття.
Здіймись до неба та дивись очима.
Ти кажеш: – “Тільки темні хмари в
відчутті.”
Вдивись уважніше, ось біле сяйво лине.
Саме так усе минає у житті.
Припини! Не треба висновків сміливих.
Не заважай душі своїй зростать.
Усе довкола плинне! Особливо
Важливо шлях свій гідно подолать.
Не мають значення і роки. Весна завжди долатиме сніги.
Роби, хай невеликі, проте кроки.
За зіркою натхнення свого йди.
Віра – дівчина з тягою до рожевих окуляр.
По життю вона достатньо якісний маляр.
Все до ладу прибере, розставить квіти
І скаже: – “Не дорослі ви, а тільки діти!”
Надія – дівчина зі зреченним поглядом.
Завжди осяяна, дивним чином,
яскраво-світлим обрієм.
Завмерши часом, все вдивляється в
нікуди,
А скаже, що навчить заповнювати
повітрям доповна груди.
Любов – дівчина зі схильністю до
перевдягання.
Насичені та різноманітні кольори в її
зітханнях.
Проте, коли вітає близь дороги тяжку мить,
Вона менше каже, більше робить.