Поезія України

Сучасна українська поезія


Категорія: Вірші Володимира Ярославського

Володимир Ярославський – «Не спати всю ніч, думати нею, дихати нею.»

Не спати всю ніч,
думати нею, дихати нею.
переживати: за кожнісіньку річ,
ревнувати, марити нею.

знайшлась на мою голову,
кусаю тепер лікті.
інші – відвідують Молдову,

інші фарбують нігті.

комусь потрібна іномарка,
а комусь – просто щастя.
комусь потрібна, не твереза чарка.
для когось – просто божевілля.

мені потрібна – ти лиш,
моєму серцю, ти приємна.
сама вже доля прокречала, чуєш?!
– та ти ж для нього, створена!

Володимир Ярославський – «Я закоханий у твоє тіло, я закоханий в твою душу.»

Я закоханий у твоє тіло,
я закоханий в твою душу.
і без тебе не те щоб боліло,
просто жити без тебе, не мушу.

вже не хочеться більше радіти,
і писати для тебе, не варто,

просто іскорку маленьку помітив,
у зіницях твоїх, дуже гарну.

мені не важко, тобі це сказати,
та казати тобі, не потрібно,
я збирався тобі доказати,
а доказувати – та кому це потрібно?

я закоханий і досі у тебе,
бо кохання тепер – як наркотик,
мене мучить, виводить із себе,
як розлючений, горить вогник.

я б побачив тебе на хвилинку,
я б молився, кожної ночі,
я б радів, не знав би зупинку,
щоб дивитись, в закохані очі!

Володимир Ярославський – “Коли кохаєш – не потрібно слів.”

Коли кохаєш –
Не потрібно слів.
Це почуття –
Неначе вперше, ти літаєш.

Ідеш по вулиці,
Всьому радієш.
Навіть, бездомній пташці,
Потроху їжі досипаєш.

Зайшов до парку,

Природу відчуваєш.
Співає пташка, сідаючи на лавку,
А ти їй – віршика розповідаєш.

Такий весь заклопотаний,
Та тільки лиш одним.
Такий собі замріяний!
У спогаді своїм.

Проходить мить, і закриваєш очі,
А потім, тепло-тепло на душі.
Усі проблеми й негаразди,
Кудись – поділися сами.

І лиш, повіяв літній вітер –
А ти замріяний сидиш.
Увесь закоханий, чуть-чуть тремтиш,
Від довгих днів, і їхніх літер.

Напевно, все-таки весна,
Колише мов колиска.
Нехай давно настало літо –
Та в серці – його іще нема.

Відкривши очі, погляд свій провів,
І не замітно замовчала пташка.
Сидить собі, без забобонних слів,
Немов в цю мить, почалася казка.

А й справді, дивно стало,
І раптом, так забракло слів. –
Пташка відчула все безслівно!
І ти її – нарешті зрозумів:

Коли кохаєш, –
Не потрібно слів.
Це почуття, –
Неначе вперше, ти літаєш.

Володимир Ярославський – «Мрії»

Хай чують вуха ніжний сміх,
А погляд – погляду шепоче:
Я твій по-між віків й навік!
Хіба що серце не захоче..

Чому так серце все стучить
Коли я бачу погляд твій,

Чому душа моя тремтить
У пошуку великих мрій?!

Хай линуть мрії в небеса,
А сонце – місяцю шепоче:
Коли ж настане та весна,
Коли ж їй стане гоже?!

Полинуть мрії серед сна,
І все почне збуватись,
Немов – весняна казка золота,
Де можна ще раз – закохатись!
“Світ створений,на принципах природи”
Магнітна буря, дощ паде.
Проснувся, тихий вітерець.
А хмара сунеться, і дощ іде.
Сміється змоклий горобець.

У дворі сумно, як ніколи.
Всі поховались, хто-куди.
А він сидить, не розуміє:
Що добре – якщо будинок є.

Справжнє тепло,
Велика – і радісна родина.
Десь заглядає, дівчинка в вікно.
І розуміє все, хоть іще дитина.

Почався дощ, я б сказав із лиха.
А вітер – зовсім подурів.
Ламав гілки, кволі дерева,
А горобець, все рятувавсь як вмів.

Такої, важкої боротьби –
Не побажаю я нікому!
Такої, бестижої біди –
Не побажав би й ворогу!

Світ створений, на принципах природи.
І хай там як – не кожен зрозуміє то.
Для когось дім – тепло,
Для когось – вулиці й пригоди.

Володимир Ярославський – «Муза»

Моїм очам, з’явилась ти.
Така без помислу, вродлива.
Така тендітна, ніжна, не проста, –
Із запахом омріяної квітки.

У котре прокидаєшся сумна, –
І наче справи всі, впорядку.

Лягаєш пізно, зазвичай одна.
Й техенько мрієш, під гітару.

Усе стає, на свої місця.
І навіть, час став не помітним.
Прекрасні мрії, й серед сна –
Стають, чимось потрібним.

Лунає музика дзвінка,
Із вуст твого фортепіано.
Ти моя, муза у віршах.
Менше ніж пізно, більше ніж рано.
(Присвячено: Наталі Капець)

Володимир Ярославський – «Може, досить нам бути сумними»

Може, досить нам бути сумними,
Хоч у пошуку, нових вражень?
Ми чіпаємось, чужими руками,
І плануємо, як найбільше побачень.

Ти радієш новому знайомству,
Обіцяючи: «Все буде гаразд!»

А на серці тримаєш тривогу,
Розумієш, не вернутись назад.

Твоя думка мене зігріває,
І водночас, лякає мене.
Вона ніби за хмари літає,
А тіхмари, за собою веде.

Я так скучив, за твоїми словами,
І не тільки за ними, повір!
Я почав, місяці рахувати,
З того часу, як тебе я зустрів!

Ми навчились, собі дловіряти,
Залишаючи, взаємність в душі!
Потім прагнем, її відшукати!
Та не завжди вдається, в житті.

Володимир Ярославський – «Кохай мене»

Кохай мене, ти просто покохай,
Без ревнощів, до болю, до нестями.
Люби, цілуй, не забувай!
Забути ж можна лиш, словами.

Ти погляд свій палаючий,
Тримай у серці, заховай в душі.

Цілуй, цілуй, цілуй мене що ночі!
Губами ніжними, по-серед мрій.

Як вогник, що в тобі горить –
Не може не згасати,
Цінуй скоріш, прекрасну мить,
Бо потім може і не стати.

Ось тільки серце все кричить,
Й летять у даль кошмари!
Поглянь – уся весна спішить,
На крилах радісної хмари.

Дозволь, я хочу вірить в чудеса,
Дозволь кричати: кохаю!
Не йди! Ти ще така жива,
Коханням звуть тебе, я знаю.

Кохай мене, шалено так кохай,
Без ревнощів, до болю, до нестями.
Люби, цілуй, не забувай!
Забути ж можна лиш, словами.

Володимир Ярославський – «Побачене – лишилось не сказанним»

Закрию очі – сумно на душі.
Повіяв вітер, спогадом весняним.
А я сиджу, так холодно мені.
Побачене – лишилось не сказанним.

Минали дні, немов літають хмари,
За ними, спогад доганяв.

Я вже довірився колись словами,
Словами – я сорому зазнав!

Я не боюсь ні правди, ні брехні,
Мені однаково вже стало!
Довірився я серцю, не душі.
Душа, у захваті літала..

Душа не відчуває так – як серце,
Вона не плаче від образ!
Душа болить тоді, коли їй боляче,
Коли вона, довірилась не раз..

Можливо так, можливо ні,
А я боровся з почуттям.
Мені так, боляче було, тоді..
Побачене – лишилось не сказанним.

Володимир Ярославський – «Коли ти поруч»

Коли ти поруч, мене нічого не болить.
Стаю щасливим і радію.
Мені так хочеться на маленьку мить,
Закрити очі, й уявить надію!

Без тебе сонце більш не гріє,
Без тебе місяць, не світить у ночі.

Кохана, поглянь в своє віконце!
Про тебе вірші, вже співають голосні.

Залишся поруч, біля мене.
Нехай тобі присняться гарні сни!
Я піклуватимусь про тебе більше,
А лиш, поруч будь – і назавжди.

Володимир Ярославський – «Вже у котре становишся звичкою»

Вже у котре становишся звичкою,
Послідовною, й дуже різною.
Рекламують тебе ебонітом,
Не замінним, наче приладом.

Обіцяють на завжди гарантію:
Гарантуючи твою не, «безпеку».

Називають тебе не, «поганою»,
Компромісом, немов – сегарету.

Залишаються тільки надії.
Може дійсно, це щось не земне?
Відкриваємо вікна й закриваємо двері,
І чекаємо, ніби скоро пройде.

Ми ж так прагнемо її відшукати:
Хтось купити, а хтось і продати.
Та не тими шляхами ми ходемо,
Щоб топтати сліти не даремно!

І для когось вона, наче казка.
І для когось вона, наче річ!
Та для мене вона як привичка!
Не вимовно глибока, – як ніч.

Не потрібно любов продавати.
Вона потрібна усім, ще жива!
Не потрібно її купувати!
Бо не купиш, її за слова.