а можна,
а можна так,
щоб тебе не питати,
взяти, і описати,
як про якусь не вгамовну тривогу,
коли буде пізна пора,
спалким кроком, завітаю у гості я,
ти не підозриш нічого,
то всього лиш слова,
і догоратимуть думки,
як попіл у кострі,
тріскучим шопотом,
опече тіло до душі,
я бачу твої фотографії,
у тебе брови як вуста,
мов пелюстки квітучі,
та я бачив їх, лиш раз у житті,
знаєш юна, ти на весну схожа,
де бурхливо дощ іде,
та цвітом пахне все,
де з далеких даль,
ще птиці прилітають,
а я можливо колись приїду,
вибач мене мила,
якби вмів, то намалював тебе,
та я лиш зумів описати.
© Володимир Біньковський