прогуляні ночі до світанку,
будуть спогади колишні,
вони казковими були,
тепер мені самотньо,
і нікуди ідти,
самотність, не страшенна,
я давно до неї звик,
квітуча бархами весна,
ночами мені сниться,
залишила свою тінь,
сама до другого пішла,
ніжний травень прийшов,
я так його чекав,
нічого не питай,
просто по кохай мене,
я так цього чекаю.
© Володимир Біньковський
вона співала пісню,
у якій можна було рукою торкнутися неба,
та в одну мить воно забрало її до себе,
пролунала тривожна звістка,
що не стало співочої краси,
забушувало море, десь там у далі,
а хтось досі сумує по тобі,
ти співаєш у чужих, і рідних снах,
та їх, комусь не вистачає.
© Володимир Біньковський
поміститися б у книгу,
де немає ніяких кордонів,
а всього лиш сторінки,
де не буде видно моїх слідів,
вони давно, віддалилися від берегів,
якийсь човник дерев’яний дали,
та без веслів, хоч не хоч “греби”,
а у когось корабель,
дорогий парфум від шанель,
пролітатимуть дережаблі повз степи,
мамо, а ти скучаєш за сином, чи ні?
знаєш мамо, мені не страшні кордони,
та чужі країни теж,
лиш страшне одне,
не справедливість та людська,
коли приїду до дому,
піду у тутешні місця,
де рідна мова, та свобода,
де можна робити все до схоча,
протікає вода із джерела,
на високому горбі,
я скоро повернуся,
мій рідний край.
© Володимир Біньковський
нехай ніхто не знає,
як ночі, не знають дні,
ми звичайні люди,
а кохати мало вмієм,
і рвуться струни на гітарі,
і мелодія, вже не та,
ви йдете від мене скоро,
а я знаю про це давно.
© Володимир Біньковський
нехай пролунає тішина,
мов гітарна струна,
а ти зостанся,
безхмарною моя,
твої слова, мов грози,
а грози, колючі як рози,
коли мене кохана,
коли мене, що ночі, що дня,
я п’яний тобою,
я п’яний на віка,
ти зостанешся,
для мене молодою,
не вгамовною,
не підступною,
та чомусь чужою.
© Володимир Біньковський
наївність абсолютно зашкалила,
ти бездоганно красива,
а цінити не вмієш нічого,
ти думаєш про когось іншого,
ти сказала все, та на цьому усе,
іди мила на всі чотири,
я подавився, а ти будь щаслива.
© Володимир Біньковський
на чужих фото,
твої лайки,
у чужих обіймах,
ти без майки,
зі мною щось коїться,
зі мною щось не так,
ти звичайна перехожа,
і це зовсім не так,
я не хотів кохати,
я не хотів жадати,
та ти сиди у своїй хаті,
а я буду сумувати.
© Володимир Біньковський
на світанку погасли фонарі,
на світанку ми п’яні, молоді,
ми знаємо щось про життя,
та наступаємо, на ті же граблі,
ми плекаємо, плекаємо,
і кого попало кохаємо.
© Володимир Біньковський
ми з тобою не гармонійні,
між нами кілометри, і сантиметри,
між нами лиш телефонний зв’язок,
і якась соціальна мережа,
ти позабута ніжними словами,
я хочу, щоб ти була моєю заботою,
щоб оберігати тебе, як розу колючу,
та вколотися тобою назавжди,
у тобі яд,
без якого важко жити,
дозволь мені напитися дози,
та так, щоб хватило на все життя,
і говорити багато я не стану,
і набридати теж,
я на відстані тебе кохаю,
вже довгий довгий час,
помісти мене у собі,
і я буду як вічний оберіг,
і можеш не думати про мене,
я теж не думаю, що пишу,
і в який раз, вже падає зірка з неба,
І ти досі зостаєшся мрією,
і нехай це буде навічне життя,
хоть мрією, але моя.
© Володимир Біньковський
мамо, я пишу це про тебе,
знай, для мене ти, як море і океан,
і не треба їхати туди, біля мене є ти,
що поробиш, море теж хвилюється, як і ти,
але хвилі б’ються в береги не завжди,
ти все, що в мене є,
будь як океан, тихою і спокійною,
моя мрія є надійною,
і знай одне,
ти для свого сина,
найрідніша за все,
я іноді плачу від щастя,
що мама в мене є,
цього бажаю кожній душі,
деяким дітям, це сниться у вісні,
мамо, ти віриш в це, чи ні?
твій син, пише про тебе вірші,
він буде не один, посв’ячений тобі,
я неможу багато обіцяти у цьому житті,
но запамятай головне, ти для свого сина понад усе.
16.01.2016
© Володимир Біньковський