“шлях поета” – Володимир Біньковський

ломатися у поетичність,
не кожен зможе,
комусь та й не дано,
там суворі правила життя,
і пишеться все смутно прямо,
де розтопчана стежина,
та погублене кохання,
важкі шляхи проходили лиш сильні,
вітер шепоче крізь думки,
мов відпусти вона тебе не хоче.

© Володимир Біньковський

Без назви – Володимир Біньковський

це не описати ні ямбом, ні верлібром,
лиш мить, якась була,
як приспів, у музиці сумний,
це як романтичне кіно,
без початку, і кінця,
у ньому тільки два героя, ти і я,
у головних ролях тебе немає,
но настане той час,
коли мене не стане,
обично так буває,
тоді вийде сонце, з під хмарин,
і на світанку,
буде яскраво як ніколи,
погубила ти мене,
і все в мені,
залишила тільки усмішку на лиці,
но дала зрозуміти лиш одне,
що не достойний я тебе.

© Володимир Біньковський

Уявлення – Володимир Біньковський

воно таке не передбачене,
ніби й не думаєш про нього,
а воно само розкриває себе,
пізнавши шлях самого тебе,
бути ким завгодно, або чимось,
але ким ти можеш бути?
без уяви самого себе,
вся істина в тому,
у що ти можеш повірити,
зараз, мені це важко сказати,
чи написати, або ще щось,
ось задайте собі питання,
ви щаслива людина?
щасливі люди, уявляють,
щасливі вірять у себе,
щасливими стають.

14.02.2017
© Володимир Біньковський

Палаюча – Володимир Біньковський

у темряві, палаючі зорі,
у темряві, ти мов,
як вогнепальна зброя,
твої вистріли, і обманчиві погляди,
я викурив їх разом із тобою,
на світанку, ти змучена з ночі,
на світанку, вижаються твої очі,
ти будь відвертою, простою,
лиш тільки зімною.

© Володимир Біньковський

Титаник 1912 р. Джек і Роза – Володимир Біньковський

Титаник 1912 р.
Джек і Роза
останній шлях його чекав,
паромом по атлантичному океані,
найбільшим кораблем світу на той час,
називався Титанік,
у якому вічне кохання,
то була ніч,
повз нього дівчина пробігла,
її звали Роза,
яка хотіла покінчити з собою,
він прикинувся рятувальником,
у переполошених очах,
цього хватило,
щоб сподобатись їй,
того романтичного юнака, звали Джек,
взявши її за руку,
промовивши, не бійся, довірся мені,
я тебе ніколи не відпущу,
то були істинні слова героя,
але настояще кохання,
затонуло на дні океана,
лиш портрет залишився від нього,
з скарбом на груді.

28.02.2017

© Володимир Біньковський

Без назви – Володимир Біньковський

ти знаєш як кохати?
не так щоб у ліжку,
а ти знаєш як терпіти?
для того щоб пробачати,
можливо знаєш як відчувати щось до людини?
не тільки тілом а душою,
знаєш як це тоскувати?
то розкажи мені?
а я тебе кохаю,
все пробачаю,
даже відчуваю,
по тобі скучаю.

10.03.2017

© Володимир Біньковський

Без назви – Володимир Біньковський

твоє оголене тіло, це як кіно,
вісімнадцять плюс,
у ньому ти не пристойна,
та палаюча мов сонце,
опікаєш жаркими поглядами,
і нічого не цураєшся,
ти з усіма осторожна,
а з тобою, не всі спроможні,
я викурив тебе давно,
як дурень по не осторожності.

© Володимир Біньковський

Прогуляні ночі до світанку – Володимир Біньковський

прогуляні ночі до світанку,
будуть спогади колишні,
вони казковими були,
тепер мені самотньо,
і нікуди ідти,
самотність, не страшенна,
я давно до неї звик,
квітуча бархами весна,
ночами мені сниться,
залишила свою тінь,
сама до другого пішла,
ніжний травень прийшов,
я так його чекав,
нічого не питай,
просто по кохай мене,
я так цього чекаю.

© Володимир Біньковський

посв’ята “Жанні Фриске” – Володимир Біньковський

вона співала пісню,
у якій можна було рукою торкнутися неба,
та в одну мить воно забрало її до себе,
пролунала тривожна звістка,
що не стало співочої краси,
забушувало море, десь там у далі,
а хтось досі сумує по тобі,
ти співаєш у чужих, і рідних снах,
та їх, комусь не вистачає.

© Володимир Біньковський