Поезія України

Сучасна українська поезія


“герой на струнах” – Володимир Біньковський

пальцями по струнах,
бунт на трибунах,
пролітали слова повз натовпи людей,
через мелодійні шляхи,
та щось погубило їх зненацька,
рада, зал засідання,
там на сцені Виктор Цой співає,

він піднімався сходинками на вершину,
та зверху його погубили,
не дали до співати,
там його кукушка звала,
тільки шкода, що на небеса.

© Володимир Біньковський

посв’ята Скрябіну – Володимир Біньковський

ваші роти прикриті страхами,
ви вільні, та чомусь залежні,
ви риєте собі ями, сліпими очами,
просніться люди, Скрябіна немає,
загинула гідність відома,
а ви свідомо не озираєтесь,

ви гадите свою свідомість,
ви як сволота не чиста,
і за куп’юри готові убивати,
зосталися не виліковні стрждання,
зосталися, як шрами на тілі,
ви споминайте цього героя,
він старався про нас подбати.

© Володимир Біньковський

Розбите сердце – Володимир Біньковський

Розбите сердце

в мовчанні розбите сердце,
мов так, ніби від осколочної гранати,
і думки в голові розриваються від мін,
невірні шаги, аж ноги підвертаються,
—напиваюся тобою,

—напиваюся, та не каюсь,
шкода мила, що ти диму не вживаєш,
я без тебе задихаюсь.

© Володимир Біньковський

Батькові від Сина – Володимир Біньковський

мені дуже сильно музика подобається,
мені батько встидно лиш одно,
що не оправдовую твоє очікування,
пробач мене за мої зміни,
пробач за те, що роблю щось не так,
я батько тихо молюсь за твоє здоров’я,

без тебе, у цьому житті ніяк,
у мене є не багато друзів,
а ти єдиний рідний,
ти батько на завжди.

© Володимир Біньковський

Опис – Володимир Біньковський

а можна,
а можна так,
щоб тебе не питати,
взяти, і описати,
як про якусь не вгамовну тривогу,

коли буде пізна пора,
спалким кроком, завітаю у гості я,
ти не підозриш нічого,

то всього лиш слова,

і догоратимуть думки,
як попіл у кострі,
тріскучим шопотом,
опече тіло до душі,

я бачу твої фотографії,
у тебе брови як вуста,
мов пелюстки квітучі,
та я бачив їх, лиш раз у житті,
знаєш юна, ти на весну схожа,
де бурхливо дощ іде,
та цвітом пахне все,
де з далеких даль,
ще птиці прилітають,
а я можливо колись приїду,

вибач мене мила,
якби вмів, то намалював тебе,
та я лиш зумів описати.

© Володимир Біньковський

Кайдани господині Життя – автор невідомий

Сидів я, якось на світанці,
На лавочці біля хліва.
Дивився, мухи як у танці
Кружились навколо багна.

Бо то ж життя таке у мухи.
Як хочеш жити на землі –
То ти в багні, а ні – у цукрі,

Кружляй щодень, крутись щомить.

А як гадаєте, що люди?
Чи також ходять навкруги?
Я скажу, – “Так. В цій правді смуток –
Кружляєм, мов ті мухи, ми.”

Хтось зранку пійде на роботу,
А хтось працює цілу ніч.
Хтось із кринці тягне воду,
А хтось складає з цегли піч.

Їмо хлібину з салом зранку,
Борщ із цибульою в обід,
А на вечерю – з м’ясом кашу.
Та й спим, щоб затягнути жир.

Ось і воно – порочне коло.
Работа, іжа, сон.
І щоб впихнути річ чудову –
Потрібно викинути щось.

Тож ми без їжи – не надовго,
Без сну не варить голова.
А якщо зменшити роботу –
Нема грошви нам на життя.

Бо ж гроші – то наші кайдани.
Без них не купим хліб і сіль.
Без них панчохи будуть рвані,
Вони важливі, хоч і гріх.

От так залежимо по троху
Ми від батьків, родини і монет.
І залишається молити Бога,
Щоб не почали продавать людей.

Щоб не продали власних ми ідей,
І не зрадили ми мрію.
Щоб всім жити було де
І не втратили надію й віру.

Моїм дітям – Руслана Українка

Я не свята,а ви такі ,
Навіщо осуд та знущання?
Кидаєте в лице слова їдкі
Забули певно що таке прощення..

Своїм малятам душу я віддам,
Бо важливіше підкупів й багатства

Для всих дітей увага мам
Любові щирої блаженства…

Нехай одежа не нова,
Цукерки вам купляю я не часто
Але любов моя жива,
Для мене рідні ви як св’ято!

Автор: Руслана Українка

Володимир Ярославський – «Не спати всю ніч, думати нею, дихати нею.»

Не спати всю ніч,
думати нею, дихати нею.
переживати: за кожнісіньку річ,
ревнувати, марити нею.

знайшлась на мою голову,
кусаю тепер лікті.
інші – відвідують Молдову,

інші фарбують нігті.

комусь потрібна іномарка,
а комусь – просто щастя.
комусь потрібна, не твереза чарка.
для когось – просто божевілля.

мені потрібна – ти лиш,
моєму серцю, ти приємна.
сама вже доля прокречала, чуєш?!
– та ти ж для нього, створена!

Володимир Ярославський – «Я закоханий у твоє тіло, я закоханий в твою душу.»

Я закоханий у твоє тіло,
я закоханий в твою душу.
і без тебе не те щоб боліло,
просто жити без тебе, не мушу.

вже не хочеться більше радіти,
і писати для тебе, не варто,

просто іскорку маленьку помітив,
у зіницях твоїх, дуже гарну.

мені не важко, тобі це сказати,
та казати тобі, не потрібно,
я збирався тобі доказати,
а доказувати – та кому це потрібно?

я закоханий і досі у тебе,
бо кохання тепер – як наркотик,
мене мучить, виводить із себе,
як розлючений, горить вогник.

я б побачив тебе на хвилинку,
я б молився, кожної ночі,
я б радів, не знав би зупинку,
щоб дивитись, в закохані очі!

Володимир Ярославський – “Коли кохаєш – не потрібно слів.”

Коли кохаєш –
Не потрібно слів.
Це почуття –
Неначе вперше, ти літаєш.

Ідеш по вулиці,
Всьому радієш.
Навіть, бездомній пташці,
Потроху їжі досипаєш.

Зайшов до парку,

Природу відчуваєш.
Співає пташка, сідаючи на лавку,
А ти їй – віршика розповідаєш.

Такий весь заклопотаний,
Та тільки лиш одним.
Такий собі замріяний!
У спогаді своїм.

Проходить мить, і закриваєш очі,
А потім, тепло-тепло на душі.
Усі проблеми й негаразди,
Кудись – поділися сами.

І лиш, повіяв літній вітер –
А ти замріяний сидиш.
Увесь закоханий, чуть-чуть тремтиш,
Від довгих днів, і їхніх літер.

Напевно, все-таки весна,
Колише мов колиска.
Нехай давно настало літо –
Та в серці – його іще нема.

Відкривши очі, погляд свій провів,
І не замітно замовчала пташка.
Сидить собі, без забобонних слів,
Немов в цю мить, почалася казка.

А й справді, дивно стало,
І раптом, так забракло слів. –
Пташка відчула все безслівно!
І ти її – нарешті зрозумів:

Коли кохаєш, –
Не потрібно слів.
Це почуття, –
Неначе вперше, ти літаєш.