Пожовклим листям грає прохолода,
В рожевім зблиску вечір в ніч пірна,
По пояс очерет забрів в болото,
Німіє все й до ранку не зрина.
Туман повільно луки застеляє
Та сріблом віддзеркалює ріка,
Де з краю в край легенька хвиля грає
При місяці, мов риб’яча луска.
Я п’ю красу, затамувавши подих,
Милуюся, схвильований до сліз.
В душі моїй струмує тихий подив
Перед красою рідної землі.
Та біль у серці, наче після драми,
Так шпигоне, що видавить сльозу,
Мастилом, хімікатом, бур’янами
Ми знищуєм святу оцю красу.
Чи ж сгине все: дерева, ріки, пляжі,
Невже природу не врятуєм ми?
І що про нас тоді онуки скажуть,
І хто нас називатиме людьми?!
2.12.1989
Автор: Віктор Геращенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua