Розкинулася прірва під ногами
Узвишшя височить під небесами.
Швидкий вітер завиває сильно,
Як урвище з’явилось тут свавільно?
Там на краю стоїть одна дівчи́на,
І не лякає її темная глиби́на.
Не боїться, бо знає вже, що буде.
Усі ті прикрощі, вона скоро забуде.
Щойно думка ця у ній проснулась,
Вона вдаль, сумно посміхнулась.
І розуміє, що пора би вже розбитись,
Та з світом цим, так важко розлучитись.
Так важко все це просто відпустити,
Пустити все і крок один ступити.
Вічністю минулий день здавався.
Раптом в голові голос розадався:
-“Чи не забула ти, що є ще в світі люди,
Які без тебе не підуть нікуди?
Які тебе ніколи не забудуть,
Вони тебе завжди любити будуть!”
Отеретіла дівчина, як це почула,
Та у відповідь, всього лише зітхнула:
-“Якщо вони мене хоч трішечки жаліють,
Тоді, напевне, точно зрозуміють.
Вони ж то знають: Я його кохала!
А доля, в мене так його забрала!”
Згадавши усі ті безсонні ночі,
Навернулися сльози їй на очі.
-“Ти ж добре пам’ятаєш його так?
У вас, безліч було спільних ознак.
Ти добре знаєш, він тебе також кохав,
Чому ж причиною для самовбивства став?
Він вірним був, ти ж вірною пам’яті його будь.
Про нього згадуй, але й про себе не забудь!
Й може він тобі цього уже не скаже,
Та не спіши так, час тобі покаже!
Тепер на жаль я мушу уже йти,
Та буду радий знов колись прийти!
Ти пам’ятай мої слова, щоночі згадуй,
Й про прірви мені більше не вигадуй!”
Цей голос зник, і раптом тихо стало…
Бажання впасти вже давно пропало.
Заплаче дівчина: Яка дурна!
Хотіла стрибнути вона!
Розмова ця, ще довго душу гріла.
Та раптом ця дівчи́на зрозуміла.
Ураз думка яскраво проясніла:
Вона щойно з коханим говорила!
Всміхнулась. І досі він піклується про всіх,
Навіть тепер, коли його нема в живих…