Самотні мальви – Вікторія Веретюк

І не потрібно було сонячних доріг,
Буденності життя до небокраю,
Отих-от звичних для людини втіх
І всіх питань : «Чому я так страждаю?»
Поранений не тілом, серцем…
Лежав солдат відважно у окопі,
І поки чути подих – серце б`ється…
Його брати воюють всі у купі.
Палаючи вогнем, залитий болем,
Останній раз рятуючи Вкраїну
І покидаючи усю свою родину,
Бреде у небуття солдат…

Дівчину, маму і сестру лишає,
А час безрезультатно все спливає,
Ніхто йому не може помогти,
З війни болючої нікому не втекти…
Завжди солдат цей воював,
Усіх словами закликав : «Коли зневіришся – тримайся,
Душа болить – терпи й живи,
З надією останньою борися і люби!»
Тепер лиш пам`ять залишається по ньому,
І біль в очах самотньої весни,
Схилилась, плачучи, дівчина й мама,
Й не втамувати жаль молодшої сестри.
«Нагадує усе про тебе. Всі речі – це всього лиш забуття,
Ті спогади з сьомого неба – ось де реальне небуття.
Ми просто так хотіли жити: і я , і ти, і ми удвох,
У щасті один одного любити, і розділяти абсолютно все на двох.
Війна твоя все зруйнувала, всі мрії, спогади мої.
Сижу удома й тихо плачу – твої страждання – це мої.
Чом я? Ну хто таке гадав?
Чом горе вітер тихий не приспав?»
Самотні мальви розцвітають, і більше їх із кожним днем…
Всі знають, що герої не вмирають, але країна каже : «Захисти мене!»

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)