Руде волосся, окуляри, очі карі.
А на щоках, рум’янець червоніє .
Вона талант, і грає на гітарі,
Вона майстерно ще й співати вміє.
Продовження
Руде волосся, окуляри, очі карі.
А на щоках, рум’янець червоніє .
Вона талант, і грає на гітарі,
Вона майстерно ще й співати вміє.
Продовження
Я більше ні на що не сподіваюсь…
Холодний розум розвіяв мій вчорашній сум,
Ступати обережно по життю стараюсь,
Щоб не заблукати у полоні песимістичних дум.
Продовження
На дворі осінь, жовтень-листопад
І тінь зими вистукує у двері,
Переповнений барвистим листям сад:
Сім’я сідає до вечері.
Продовження
Ми самі губимось в словах:
Щось не сказали, щось було зайвим
Та тільки бачимо результат:
Десь збудували, десь зламали.
Продовження
Як би ж я менше був ледачим,
То б мав від Бога більшу вдачу
І був би мабуть кмітливішим,
За всіх на світі веселішим.
Не мав би заздрощів до друга,
Мене минали б біль і туга,
Отож, якби не те якби,
То й не було б в житті біди.
Не скім на світі б не сварився,
Ніде ні в чим не забарився,
Не посивіли б вуса й брови,
Був би в житті більш гоноровим.
Ото ж, щоб не було біди,
Відмовся, друже, Від того якби!
Автор: Генріх Акулов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.uа
Тихенько блукаю садами,
Приймаю привіти від мами.
Тут в кожній черешні живуть її руки,
Тут все пережито: і радість, і муки.
Куди не погляну, все мама навколо,
Тут в тісній землянці була агрошкола.
Навчались в тій школі і молодь, і мами
Як треба саджати й ходить за садами.
Тепер тут хазяїн, він викупив сад,
Шлагбаум стоїть, ні вперед, ні назад.
На кожнім кварталі стоїть охорона,
Для кого, для чого запретні кордони?
Колись був поміщик, а став бізнесмен,
Він викупив сад, і тепер – супермен,
А ті, хто саджали й пишались садами,
На цвинтарі тихо лежать під хрестами.
Вони вже не бачать нащадків своїх,
Тих, хто бізнесменами стали, і тих,
Хто батрачать на них!
Автор: Генріх Акулов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.uа
Пливе життям суб’єкт спесивий,
Мовляв, дивіться, я щасливий.
Собою тішиться завзято,
Здоров’я є і грошенята.
Зовсім нова крутенька тачка,
На сотню га маленька дачка.
Все має, все моя утроба,
Та причепилась несподівано хвороба.
Померкло все: пиха, і дачка,
І стала непотрібна тачка .
Не стали в замок їздить гості,
Усе болить: нутро і кості.
Враз став немилим білий світ,
Бач, зник і схуднув паразит.
Тепер він скаржиться на долю,
Мовляв, творить вона сваволю,
Та коли сам сваволю гнув,
Проте, бач, зразу ж і забув.
Автор: Генріх Акулов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.uа
Складаю в копицю життя,
Події земного буття.
Де жив, де ходив, де кохав,
Де чесним я був, де брехав.
Думки і слова, що я в серці носив,
Тепер переводжу в гучний солоспів.
Як жив я на грішній землі,
В світлі був, чи туманній імлі?
Живучи в нестатках і скруті,
Я завжди намагався людиною бути.
Бував у житті недолугим і вдалим,
Та тільки ніколи не був занепалим.
Зустрівши чергову невдачу,
Я не здаюсь і ніколи не плачу.
Все життя своє повне ідей,
Присвятив я добру, для людей.
Нині також з людьми я крокую
І для них свої вірші пишу,
Проповідую правду святую,
Хоча сам десь і в чомусь грішу.
Вибачайте мене, добрі люди,
Разом з вами живу як дитя,
Нехай мир проміж нас завжди буде,
А в серцях процвіта каяття.
Автор: Генріх Акулов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.uа
Привіт, моя кохана,
Шануймось, любі друзі,
Життя – це екібана,
Живий букет у лузі.
Я все життя збираю
Крупинку по крупинці,
В букет життя складаю
Живучи наодинці.
Кладу до квітки квітку
Червону, жовту, синю
Весною, взимку, влітку –
Збираю і донині.
В букет життя складаю,
Щоб пелюсток не м’яти,
Бо часу вже не маю…
Автор: Генріх Акулов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Я скоро, кажется, умру,
Смерть, чувствую, уж близко – близко,
Но я не слезы с глаз утру,
А поклонюсь ей низко – низко.
Скажу спасибо ей за то,
Что избавляет от мучений,
Жизнь надоела как никто
Из –за ее нравоучений.
Я жизни смертью отомщу,
За все, что в моей жизни было,
Себя надеждою не тщю,
Что обо мне она забыла.
Я ей припомню и детсад,
Исписанную парту школы,
Припомню ВУЗ, погранотряд,
И курсы высшие партшколы.
Я буду мстить за боль, за кровь,
За цепь не сбывшихся желаний,
И за неправду, что любовь,
То есть предел, мол, всех мечтаний.
Я мщу за тещу, за жену,
И за других кровососущих,
Тем своей смертью отомщу,
Кто взятки брал у неимущих.
За то, что били нас как скот,
Я прокляну ее навеки,
Что жили Гитлер и Пол – Пот,
Другие недочеловеки.
Я своей смертью отомщу,
За наших глупых власть имущих –
Что умираю – не ропщу,
Одно лишь жаль, что не взыщу,
За молодых, по ней идущих.
Автор: Илья Чернов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua