Поезія України

Сучасна українська поезія


Всі записи з ТЕГом: Вірші про долю

Як добре те, що смерті не боюсь я…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Автор: Василь Стус; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Балада про солдатку

Жила собі над річкою вдова, –
Звичайна хата і городу латка, –
Була вона в колгоспі ланкова,
По-вуличному звалася Солдатка.
Дітей не мала. Мала ордени.
Не вірила у чорну похоронку.

До смерті ждала мужа із війни,
Але діждала вістки з-за кордону.

Повідомляли: так і так – умер
Заможний фермер, що не мав нащадків,
І що вона єдина відтепер
Володарка усіх його достатків.

Читала жінка й віри не йняла.
Її Іван – як пізно він озвався,
Чому він стільки років не вертався
У рідний край, до отчого села?

Яка його примусила вина
На чужині лишатись до могили?..
І зрозуміла раптом все жона,
І пережить ганьбу не стало сили.

Він зрадив… Клятву воїна зламав.
Йому нема прощення й після смерті.
І, на шматки у розпачі подертий,
Портрет його у грубці запалав.

А через рік померла удова.
Зосталась хата і городу латка,
І на могилі – квіти і трава,
І честь, яку не зрадила Солдатка.

Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Епітафія поета, написана ним самим…

Тут опочив Ронсар. З-над Гелікону муз
Привів к рідний край сміливий цей француз.
Він ліру присвятив вождю їх Аполлону.
Та музи не спасли від смертного полону.
Сховала смерть його у гробовій імлі.

У бога – дух співця, а тіло – у землі.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Кардиналові Шарлю Лотарінгському

Нема вже, монсеньйор, в мені палкого жару,
Не заспіваю більш про ніжність і любов,
Холодна кров моя, та й весь я охолов,
Сумної старості до дна спиваю чару.
Солодких ліри струн, Венериного чару

І еллінських страстей я не відчую знов,
Що в серці юному знайшли були свій схов, –
Так пінисте вино втрачає силу яру.
Я ніби кінь старий, що, чуючи кінець,
Силкується здобуть господарю вінець:
На звук гучний сурми спішить у гущу бою.
Спочатку він бере нечуваний розгін,
А далі відстає, лишається один
І вершника вкрива не лавром, а ганьбою.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Від неї повіва холодною зимою…

Від неї повіва холодною зимою,
Як сніг вона сама, душа ж закута в лід.
Їй любий я лиш тим, що спів мій знає світ.
Чого ж, безумний, я терзаюсь в неспокою?
Пощо її ім’я з пихою родовою –

Прекрасний мій полон і ніжний рабства гніт?
Кохана, не дожив я ще до сивих літ,
Щоб у душі я вас не замінив другою.
Амур би не таївсь, утішне це дитя;
Не так прекрасні ви, щоб відкидать чуття
І серце зневажать в любовному пориві.
Не можу повернуть літа я молоді.
Тож сивого любіть, прошу вас, і тоді
Любитиму я вас, хоч станете і сиві.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

В любовном морі я. Пливу по волі хвиль…

В любовном морі я. Пливу по волі хвиль.
Не бачу маяка. Лиш одного бажаю
(Сміливо мовлячи!), щоб даль осяг безкраю
І в гавань човен мій ввійшов у світлий штиль.
Шкода! Хоч берега добувсь не без зусиль,

Та, жертва хвиль, умру, бо вже не помічаю
Вогню її очей. Єлена ж направляє
Мій човен поміж скель до згубних, смертних миль.
Самотній, потону в коловертні кипучім;
Сліпого хлопця я обрав своїм ведучим,
І плачу, і стиджусь я вибору свого.
Я смерті не боюсь, нема до неї страху.
Невже ж судилося після такого краху
Побачить близько порт і поминуть його?

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Єлені де Сюржер

Прощайте ви, Марі, і ви, Кассандро мила!
Три роки відслужив я у Бургейлі вам.
Одна із вас жива, а друга небесам
Явля красу очей; взяла її могила.
Коли весною кров тривожно струменіла,

Обожнював я вас, але моїм сльозам
Ви віри не йняли, не вірили мольбам.
Та парка нить життя ще прясти не скінчила.
Я ще нещасніший у ці осінні дні.
Завжди закоханий, люблю, як навесні,
І муку повсякчас терплю я незміренну.
І хоч пора скидать убір свій броньовий,
Але весь час жене Амур мене у бій –
Знов брати Іліон, щоб підкорить Єлену.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

В гай, де калинові грона…

В гай, де калинові грона
Манить стежина в’юнка.
Там, заховавшись під крони,
Юнка чека юнака.
Десь прокричала зозуля
В присмерку тужне «ку-ку».
Долю яку пророкує
Юним на їхнім віку?

Вечір, настояний трунком,
Вразливу душу пройма.
Жагне вона поцілунку,
А юнака все нема.
Нижче схиляється небо,
Вечір повіки склепа:
Як я спішила до тебе,
Ти ж, мов крізь землю, пропав.
В гай, де калинові грона
Манить стежина в’юнка.
Там, заховавшись під крони,
Юнка чека юнака.
Десь прокричала зозуля
В присмерку тужне «ку-ку».
Долю яку пророкує
Юним на їхнім віку?

Автор: Віктор Геращенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

В’ється стежка, в’юниться…

В’ється стежка, в’юниться
Серед жита й пшениці.
Жайворонки зависли
В голубій висоті.

У безмежному полі,
У зернистому морі
Дві зустрілися долі,
Молоді-молоді.

І за руки взялися,

В поцілунку сплелися.
Стиха лагідно листям
Їм шепочуть хліба –

Будьте вірні і щирі
У життєвому вирі,
Хай над вами не меркне
Височінь голуба.

Хай серця ваші й душі
Доброта не полишить,
Хай на морі і суші
Не бушують шторми.

Хай вам добре живеться,
Й нитка злагід не рветься.
Щастям, повним по вінця, –
Будьте завжди людьми!

В’ється стежка, в’юниться
Серед жита й пшениці.
Жайворонки зависли
В голубій висоті.

У безмежному полі,
У зернистому морі
У життя йдуть дві долі,
Молоді-молоді…

Автор: Віктор Геращенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Як струмки до ріки…

Як струмки до ріки,
Тихо плинуть роки –
За плечима
Давно уже повінь…
Я не той, що колись…
Тільки чому ж болить
У душі моїй
Давній той спомин:
Ми і місячний сад,
І на віях роса,

А довкруг –
Листопадова осінь…
Я не твій, я – нічий,
Тільки чому ж звучить
Голос твій
В моїм серці і досі?
І щоосені знов
Моя перша любов
Розквітає,
Мов квітка з кришталю.
І собі на біду
Знов до неї іду,
А вона –
Усе далі і далі…

Автор: Віктор Геращенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua