Самотні мальви – Вікторія Веретюк

І не потрібно було сонячних доріг,
Буденності життя до небокраю,
Отих-от звичних для людини втіх
І всіх питань : «Чому я так страждаю?»
Поранений не тілом, серцем…
Лежав солдат відважно у окопі,
І поки чути подих – серце б`ється…
Його брати воюють всі у купі.
Палаючи вогнем, залитий болем,
Останній раз рятуючи Вкраїну
І покидаючи усю свою родину,
Бреде у небуття солдат…
Продовження