Вірші Рімми Овчаренко

У сучасній країні, в серці Європи,
Дорослих людей косить хвороба:
Від рідної мови їм щелепи зводить,
А від сусідської — різко проходить!

Так мови своєї вони лякаються,
Щосили від бідної відбиваються,
Що довелося, поки ще жива,
Призначити мові захисника.

Інертно осторонь стояти вже несила —
У цій боротьбі, тільки дужче її полюбила!
Я стану для мови державної волонтеркою,
Почну лікувати хворих спочатку абеткою,

Потроху звичайні словосполучення
Складуться у довгі красиві речення.
І якщо, хоч когось мені вдасться зцілити,
Надихнути коріння своє боронити, —

Це вже маленька допомога,
Це вже велика перемога!
Бо, я громадянка дивної держави:
Де мова є, але немає права!

Щоб вільно розмовляти — захищаюсь,
Крізь хащі невігластва пробираюсь,
Та мови своєї я не стидаюсь —
Українською мовою я пишаюсь!

07.08.2020.

* * *

У любові немає напівтонів,
Або не любиш або потонув.

Сьогодні цілуєш добраніч,
Голубиш словами віч-на-віч,
А завтра холодний зі мною,
Спиною до сну, мов стіною.

Якщо любов твоя вибирає,
Може просто її немає?

08.07.2020.

* * *

Луганщина моя палає роз’ятрена в вогні!
Поля заміновані рвуться в рідній моїй стороні.
Мало їй зрадницьких куль від сусідів,
Мало їй крові на землю моїх дідів,
Впала на долю ще інша подія —
Потворна химерна гаряча стихія!

Луганщина моя палає роз’ятрена в вогні!
Ліси вікові вмирають мов у пекучій тюрмі.
Давиться димом край мальовничий,
Родючий, стомлений, войовничий.
Я небо молю про зливу і сили
Моїй розмаїтій Луганщині милій!

08.07.2020.

Моїй бабуні

Бабуню, молю, не старій так швидко!
Я ще не набулась з тобою вдвох.
Зізнаюсь, що відвідую тебе зарідко,
Та я люблю тебе, це знаєш ти і Бог.

Бабуню, я ще не наговорилася з тобою,
Не все запитала, і майже нічого не відповіла.
Дай же, будь ласка, ще трохи побути малою,
Знаття, що бабуня чекає, так зігріва!

Пам’ятаєш, дитям як просила себе пригорнути,
Казала: «Візьми мене в душу до себе, ба!».
Доросла, молю, дай ще трохи тебе потримати
За грубу долоню, ніжніше якої у світі нема.

Бабуню, прошу, не старій так швидко!
Я ще не наслухалась сміху твого.
Так, задивлялась в очей блакить рідко,
Все ж, хай ще світить для мене вогонь.

Дай же, будь ласка, ще трохи побути малою!
Бог зна про любов між тобою і мною…

15.07.2020.

* * *

Заздрість — це дуже важкий тягар,
Який, рано чи пізно, вас потопить,
Чи як сонце, допитливому Ікару,
Ваші крила тоненькі розтопить.
Заздрість калічить душі слабких,
Це снігова лавина, яка вас накриє,
Хоча, по-перше — це смертний гріх —
Згадайте про хрестик на своїй шиї!

23.08.2020.

* * *

Якщо огорнуло вас марево, і кутає смутком чорнильним,
Якщо в житті затуманило, і світла не видно, мов у імлі —
Ви до світлих людей тягніться, в їхньому грійтесь теплі,
Бо сильні діляться силою, свободою ділиться вільний!

24.08.2020.

* * *

Може в песика не хвіст,
А така антена?
Може то не гавкіт,
А така сирена?
Тільки вийшов погуляти
Песик на алею,
Вже його не стримати,
Летить над землею,
Біжить, не спинити —
Так вподобав річечку!
Що ж буде робити,
Як скінчиться літечко?

25.08.2020.

* * *

Я під гігантським деревом
Уявляю себе мурашкою
Під високим стовбуром,
Малою смішною букашкою,
А мама мені підказує,
Каже: “Будь краще пташкою,
Що гілочки розгойдує,
І може літати за хмаркою!”

25.08.2020.

* * *
Не дивіться, що песик малий —
Він давно уже виріс, розумник.
Навіть, подекуди, вже сідий,
Мій завжди непохитний заступник.

Не дивіться, що очі мов гудзики —
Вони дивляться прямо в душу.
Ми з ним змовники, ми союзники.
Гладжу легенько шерсть із плюшу.

Не дивіться, що чорної масті —
Він добряк із огнистим серцем.
Нашепчу в його вушка пухнасті,
Що він є моїм натхненцем!

19.07.2020.

* * *
Кожна сім’я мріє про власне житло,
Щоб цілісінький рік гріло своє тепло.
Таке, щоб подвір’я у зелені й квітах,
Щоб жити й кохати несамовито,
Щоб хазяйнувати сумлінно й завзято,
Щоб сміх відлунням котився по хаті.
Таке, щоб один для одного, щоб дбайливо,
Щоб ранкам радіти із кавою неквапливо,
Щоб пес вартовий дзвінко гавкав надворі,
Щоб хрумкі огірки на городі й в коморі.
Таке, щоби бажаних бачити снів солодких,
Щоб назавжди позбутись ночей самотніх,
Щоб плутався кіт під ногами й мурликав,
Щоб рідний хтось пісню під ніс мугикав.
Кожна сім’я мріє про власне гніздечко.
Мрійників цих має кожне містечко.
Тож, я всім охочим бажаю від серця
Швидше відчути себе новосельцем,
Скоріше ввійти у свій власний дім,
І хай він ніколи не буде пустим!

24.07.2020.

* * *
Замріяна, і на душі так сонячно,
Що навіть з неба жовті сполохи
Попадали додолу в капелюхи,
В гарячі золотаві кругляхи.
Рослинки стрункі нарікаючи «соняхи»,
Полем, мов морем, котяться спалахи,
Відблиски сонячні, як мікровибухи.
Я підставляю промінчикам руки,
Квітки граційно повторюють рухи,
Якісь ніби чують музичні звуки.
То, може, співає дзвінка й солов’їна,
Яскрава моя гомінка Україна.
Пісня її поетично-лірична,
Здається, її відчуваю фізично.
Літо розлите цвітом своїм надихає,
Світлом заповнити душу мою обіцяє.
Нива родюча ласкаво мене обіймає,
До себе тихенько пригортає й гойдає.
Мрійлива дівчина у соняхах жовткових
Танцює вільно в мареннях ранкових…

28.07.2020.

* * *

Загубилась соска в хаті —
Як без неї тепер спати?
Сльози градом у малечі,
Аж трясуться худі плечі.
— Мамо, дай! — кричить маля,
— Мамо, де? — дрижить земля.
— Може заховала кішка?
— Може вкрала хитра мишка? —
Матуся вигадує, що тільки може.
Дитя налаштовано вже ворожо!
Верещить: — Іди, шукай!
А мамі з хати, хоч, тікай!
Ох, щоб від соски відлучати,
Мішок терпіння треба мати…

28.07.2020.

* * *

Я з тобою рік за три:
втричі швидше за вітри,

втричі глибше океану,
втричі вище небокраю,

втричі голосніше грому,
втричі спокійніше брому,

втричі світліше за літо,
втричі веселіше сміху,

втричі більше галактик,
втричі ніжніше за дотик.

Ти — мій наркотик!
Я з тобою рік за три…

29.07.2020.

* * *

Упіймати б на вудочку трохи часу,
Бо, коли ми удвох, його так чомусь мало.
Наче не рибу, мене на гачку хилитає
І це вже мені кисню не вистачає.

Я не встигаю набутися разом з тобою.
Дні закороткі мерехтять над головою
Кольоровими блешнами і поплавками,
І це вже я пірнаю й блукаю ставками.

Шукаю рибалок, діймаю, розпитую,
За кожне слово хапаюсь, записую.
Чи відшукаю для часу приманку,
Чи так і залишусь у цій лихоманці?

02.08.2020.

* * *

Серпневе сонце прокидається на Сході.
Я кожен день дивуюся природи вроді,
Милуюся її чарівними світанками,
А десь, неподалік, гуркочуть танки…

В цій розкоші, в цій величі краси,
У час, коли гинуть чиїсь сини,
Я боюся, чи достойна своєї вдачі,
І чи дійсно варта такої віддачі?

09.08.2020.

* * *

Кажуть, серпень схожий на недільний вечір —
Вже трохи меншають буденні колотнечі,
Вгамувалась спека, літо, майже стигле, дозріває,
Перед стартом новим у тіні спочиває.

Стишимо голос, сповільнимо біг щоденний,
Хай розтягнеться день-утікач безіменний,
Щоб закоханим встигнути травами наблукатись,
Щоб налюбитись і націлуватись…

09.08.2020.

* * *

Цей розтріпаний вітром і часом стяг,
Що тріпоче під літнім блакитним небом,
Виразно нагадує сотні військових присяг,
Тих солдат, що розкидало голим степом.

Мрію, що скоро зустрінемо мирну добу,
Тоді, я погляну на прапор і гордо скажу:
«‎Це під синім небом рідним розлилося
На землі родючій золоте колосся»!

10.08.2020.

* * *

Я знаю особливе місце — «‎‎місце сили»‎:
Де унікальне все, до кожної травинки,
Де потужна енергія дає людям крила,
І ти усвідомлюєш, що ти просто піщинка,
Частинка до пазлу безмежного світу —
Теж важлива, неповторна, непоборна,
Де всі негаразди розвіює шепіт вітру —
Цей пошепт, мов пісня завжди мажорна.

Місцина рідкісна, і справді виняткова,
Де моментально гояться душевні рани,
Де дихати на повні груди — це умова,
І сила йде до вас виткими стежечками!

15.08.2020.

* * *

Я для когось їдка, дошкульна, як остання краплина,
А для когось — останній шанс, рятівна соломинка.
Хтось з докором дивиться на мене вовком,
А хтось бачить мене наскрізь неозброєним оком.
Комусь здається, що я манівцями блукаю,
А комусь видно, що я так Гордіїв вузол рубаю.
Одні вважають, що я заріклась, зарубала на носі,
А інші такі легковажні — знову за рибу гроші.
Якісь нарікають, ніби я кидаю слова на вітер,
Решта — знає, що я мотаю на вус кожну літеру.
Дехто кричить, ніби я розпустила пір’я,
А дехто тямить, що мені б у пір’я порости.

Я для кожного різнолика і зовсім несхожа,
Бо кожен звик судити по собі, чи гожа.
Та сумнівам не прорости вже ні тепер ні в четвер,
Бо мій внутрішній критик сказав: «‎Люби себе!» й вмер…

21.08.2020.

Я прийшов погостювати з другом

Привіт! І голос глухне в тиші кладовища —
Я прийшов сюди погостювати з другом.
В глибині міського затісного гробовища
В повітрі повисла нестерпна напруга.

Якби ж тільки зміг я тобі докричатись,
Якби ж тільки зміг ти почути мене,
Ти б взнав, що у світі без друга зостатись —
То ніби тобі відтяли руку, вже не мине,
і не відросте!

І мучить страшенно біль фантомний,
Пам’ять підступна гадюкою в сни заповзає,
Й бродить, тиняється, наче бездомний,
Аж до світанку споминами вигризає.

Ранки нахабно вертають мене до реальності:
Ось, я тут, прийшов погостювати з другом,
Ось, намагаюсь пояснити своїй підсвідомості,
Що віднедавна всі наші розмови є монологом.

Якби ж тільки зміг я тобі докричатись,
Якби ж тільки зміг ти почути мене,
Ти б взнав, чого коштувало не зламатись,
Коли друга, як руку, відтяли по саме плече,
і пече!

Але всі слова у цвинтарну тишу пірнають.
Роззирнувся, а довкола тебе одні старі.
Друже, скажи, як інші подібне долають?
Невже таке справді задумано нагорі?

Здається, ми сіли з тобою на інші місця:
Ти — один серед старих могил ятришся,
І я — залишився один, як мале щеня.
Дякую, що ще хоча би зрідка снишся.

Та щось у всесвіті наплутали напевно,
Коли, щоб друг із другом міг поговорити,
Як брат із братом, чесно і надривно,
Одному з них лампадку треба запалити.

У глибині міського, вже тісного гробовища
До фото на хресті шепоче сповідь молодик,
Бо, є у дружби форма, як — «найвища»,
Коли життя одразу пише в чистовик.

Коли сказав, що друг тобі навіки,
Слова на вітер не кидає чоловік.
Хай намертво зімкнулися повіки,
Та друг до друга прикипів повік…

22.07.2020.
Пам’яті Романа Мазнєва

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)