Вірші від Іро Іро

“Обернімо ж голови свої!”

Каменем важким, громадним, сильним,
Став в козацьких жилах наш сусід,
Скільки років ми продали і жаліли,
Ката того, причину наших бід?
Повернімось, браття, до країни,
Обернімо ж голови свої!
Не дамо ж померти нашій бідній,
Матері старій на чужині!
Не дамо прокинутися дітям,
З добрим “утром”, а не “ранком”, ні!

Не дамо ж тим варварам сусідам,
Ображати неньку в далені!
Зацвіте довкола мак червоний,
Сплететься кордоном, наче мур,
І гілками своїми калина,
Струни давні зачепить бандур.
Струни давні, ті, що надихали,
В бій кривавий предків-козаків,
Ті, що в собі український дух тримали,
І не відпускали протягом віків!

“Не зрадниця я, ні.”

Не зрадниця я, ні,
Дочка свого народа,
І учениця Стусового слова,
І грім Франка гримів в умі моїм.
Шевченків спів натхнення зачаїв,
І Симоненка заклика опора,
В сучаснім світі бездуховних днів.
Не втратила я віру слова,
Що просвітителі віщали нам тоді,
Я вірю ще: все буде, і країна нова,
Нових людей, світів і звичаїв.

“Промайнули літом літа літні”

Якось по-літньому усміхалася мені ріка,
І підійшла я блище, зазирнула,
Відображалися луга й ліса,
І в мить дитяча радість огорнула.
Пройшли мої літа, немає часу,
Щоб з друзями вздовж річки пробіжать,
Зірвати квіти, вінок вдягнути як прикрасу,
Залізть на дерево- і вишні поїдать.
Пройшли мої літа, зима настала,
Широкі посмішки люблю з віконця наблюдать,
Дітей отих, чия вже доля- знана,
Талантом на весь світ загомонять!

“Літньо-весняне кохання”

Дзеленчать на подвір’ї дзвіночки,
А мак цвітом багряним гуде,
Зацвітають ромашки довкола,
А по полю дівчинонька йде.
На колінця, тоненькі, мов стебла,
Присіла дівчинонька та,
І зірва по волошці, по зіллю,
Дзвенить пісня, а вона упліта.
Де-не-де промайнуло хлоп’ятко,
І упав згляд його на косу,
Різнобарвну, рябу і опрятну,
Мов веселка- такую красу.
І сховавсь у травиці високій,
Став він глипати, зором вести,
І у пісні далекій, веселій,
Ноти вчув він і літа, й весни.
Кохання.

“Сиджу і читаю…”

Сиджу і читаю нічною пітьмою,
Про геніїв наших, земних,
Не ті божества, що були уявні,
А ті, що у книгах сидять і реальні,
Мене учать й правди й жить.
Дух просвітительства й праці нової,
Вони освіщають мені:
І стану я разом і з ними до бою,
Літературна ця мить,
Що нею живуть учені й писемні,
І ті, хто житимуть тут…
На землі цій славній, в славетній родині,
Козачих, тих рекрутських мук… І свобод.
Вірю в освіту й науку. Не треба війни і ганьби. Ви розумом краще, ви лихо здолайте, ви вчіться і буде вам мир.
Не буде війни, як народ є ученим, не буде лжеідолів знов. Засяє свобода в обличчі ученім, немає той розум кордон.

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)