Вірші від Oksana Mysko

1.

Ось ти. ось я. між нами – чорне поле
Наш дім горить багаттям серед ночі
Тут все чадить таким страшенним болем,
Що нам порозі‘їдало й душі й очі.

Тут так смердить і підлістю і брудом,
Що не вдихнеш. І навіть не заплачеш
Такого зла тут наробили люди,
Що я й не знаю, хто нам це пробачить.

Моя земля сидить немов в підвалі
Налякана, з мішком на голові.
А навкруг неї – лицарі невдалі
Зайшлися в танці юродивих і повій

Поле чорне, а небо червоне,
Бо втопили в крові з переляку
Тільки чути як дзвонять у дзвони
Мої прадіди гайдамаки.

2.

Об геніальність розривати крила
Вже якось звично. Однак вперше – боляче.
А ми з тобою геть не особливі
Усі так гинуть. Стоячи навколішки
Прошу лише, пробач мені за все,
Хоч я твоєю музою й не стала –
Я завжди пам’ятатиму лице.
Твоє лице. Попечене словами.
Я тільки раз прийду до тебе в сни,
Поміж твоїх повій прийду босоніж.
Це буде дуже ранньої весни,
Один лиш раз, Єдиний, ти дозволиш?
А далі – знов шукай собі невпинно,
Високих цілей, нових мрій, ідей
А я в тебе стоятиму за спиною,
Міцно притисши руки до грудей.
Ти в мені завжди будеш між ключицями,
Я намагалась – ти ж бо не стираєшься.
І хай які слова мене душитимуть,
Не вимовлю ні звуку. Присягаюся.

3.

Ти мій дім. Ти моє найсвітліше віконце
Моє затишне іглу, у синіх, безкрайніх льодах
Ти мій дім. І не треба ніякого сонця,
Тільки б завжди могла я засинати у твоїх руках

Ти мій дім. Я могла б за тебе віддати
Все що маю і більше. Весь світ могла б обійти.
Ти мій дім. Я завжди тебе буду чекати,
І так дякую небу, за те, що є в мене ти

Ти мій дім. І якщо тобі раптом погано,
Я врятую завжди. Всі печалі за тебе стерплю.
Ти мій дім. І я тут зустрічатиму ранок.
Я люблю тебе. Чуєш? Я дуже тебе люблю

4.

На цій землі усе колись минає,
І тому,скільки б я не просила,
Розлетиться сріблястим пилом
Коли небудь усе, що я маю

Уявляєш, я геть посивію
Заплетуться зморшки по шкірі,
Я не буду більше красивою
І моєю єдиною силою
буде те, Що я тобі вірю

Я знайду усе те, що люблю
У собі. У тобі. І у світі
І залишу це все своїм дітям,
На дороги їм постелю

Коли-небудь, посеред ночі
Я встану під останньою горою
І скаже хтось «бери усе що хочеш»
То я й візьму усі свої слова з собою

Закарбую собі у крила
Кожен крик, що колись не почула
Кожну руку, що відштовхнула
Кожну душу, де наслідила

5.

Надобраніч, моя найрідніша.
Не хвилюйся, я тут не сама
Неможливо любити ніжніше
Я люблю, а тебе вже нема

Я ж не встигла сказати і слова!
Ти пішла, а світ з місця не рушив
Мені не те що відібрало мову –
Мені раптово відібрало душу

А замість неї – щось гірке і дике
Чого ж ти так мене і не навчила
Яким тепер кричати треба криком,
Щоб це хоч коли-небудь відболіло?

Мені пече, і дряпає, і скиглить,
І очі не підводяться до неба
Я ж навіть іще й вирости не встигла,
То як я тут на цій землі без тебе?

Я ж хочу тільки ще раз обійняти..
Шукаю якийсь прихисток словам,
Горну свої вірші до зір крилатих
Бо думаю, що може ти десь там.

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)