Вірші від священика Анатолія

Анатолій
Анатолій
МАЯК

На скелі в даль маяк горів,
В розбурханій стихії моря
Він кораблеві шлях узрів,
Щоби його позбавить горя:
Спасти команду в тій негоді,
Людей у плаванні складному,
Їм дарувати спокій згодом,
Привівши до оселі, дому…
Буває так в житті духовнім:
Ченця тут маяком зовуть.
Він душі тишею наповнить,
Покаже до спасіння путь.

МОЛІННЯ ПРИГОРТАЮ

За кожне слово — відповідь незмінна.
А скільки їх, промовлених безумством
І викритих поволі в тиші — сумлінням…
Воістину — це мислі справжнє буйство.
Пригортаю моління своє десь до душі.
Принаймні, цього прагну, хочу дуже,
І в покаянні невтішно плачу, бо вершив
Те, що обпікає душу, мислі кружить…
Але до серця ще іти-брести аж так далеко:
Крізь мотлох всіх скарбів скороминущих,
І злих потвор-примар у тьмі вертепу,
Щоби до ангелів пробитись, вічно сущих…
І грізні хмари з привидів зникають,
Коли з Розп’яття Сонце Правди освящає:
І мислі наче світлом промовляють,
Пітьма поволі знов до часу відступає…

ОБІТНИЦЯ

Потік мислі невпинний,
І я теж — зі сваволі,
Завше кволий і винний,
Чомусь весь у недолі…

Хотів свята би, певно
У думці, серці своєму.
Але десь недаремно
Є одвічна дилема…

Радість чиста світанку —
Та зайде ввечері сум.
Думи світлого ранку
Пізно здіймуть на глум.

Тож я знов щиро каюсь.
Жити Промислом Божим
Теж собі обіцяю,
Мати дух на сторожі.

ІЗ НЕВІДОМИХ

Куди подітися від себе?
Від прикрих і сумнівних дум,
Які знов через жаль і сум
Враз затуляють мені Небо?

Куди брести у своїй мислі,
Коли повсюди, мов пісок,
Нагадують про свій урок
Гріхопадіння в прикрих числах…

Вони усі — із невідомих,
Адже духовне важко враз пізнати,
Природу власну подолати,
Щоб ангел був, немов знайомий…

Щоправда, є завжди надія, —
Спаситель-Бог завжди із нами.
Не страшно вже пливти морями,
Безсилі стали буревії.

ВИТОКИ

Завжди і повсюди випробування.
Як уникнути їх в поневіряннях?
Що є справжнім серця надбанням,
Яке слово важливе, не останнє?

Багато є марного і несуттєвого,
Яке буває часто також і лживим,
На тлі щоденного, життєвого,
Де так багато всього можливо…

І легко заплутатися у промовах,
Адже усі вони — про наше буття
Із різних причин та на умовах,
Яким немає вже ніде вороття…

Напевно, треба зазирнути у душу,
В ній витоки бурхливих чуттів,
Яких зрікатися незмінно мушу,
Збагнувши натяк чистоти в каятті.

ВТІХА

В молитві знаходжу втіху
Від скорботи земної, тривог,
Щоби не було лиха,
Прошу: най береже нас Бог.

У споминах покаянних
Живу із дня на день:
Колись буде й останній,
Заспівають сумних пісень…

Та доки дихання маю, —
Завжди у боротьбі:
Падаю, перемагаю,
Жду помочі у мольбі.

Хай Божа вершиться воля:
Вона найсвятіша, ясна,
У ній просяє й доля, —
Радісна і сумна.

БЛАГОВІЩЕННЯ

Благовіщення Пречистої сьогодні.
Тож і думи приходять благородні.
Є прагнення збагнути чистоту,
Як духу людськості предивную мету.
Архангел Гавріїл засвідчив світу,
Чекаючи в Марії враз отвіту,
Чи згідна Діва стати Матір’ю для Бога,
І Вона каже: хай так буде, як є змога.
І Сходинки з землі аж до висот
Підносять люд весь до Небес красот.
А Син звіщає в Тайні Тіла й Крові
Про вищий вимір жертви і любові.

ВХІД В ЄРУСАЛИМ

Єрусалим, що побивав пророків,
Не зміг пізнати часу, своїх строків.
До нього входив Бог, щоби відкрити
Спасіння ціль, у тайні оповиту
Провісниками слова з Одкровення
У символах і багатьох знаменнях.
У вітті пальмовому, кинутому людом,
Немає тільки згоди серця Юди,
Бо він чекає царства лиш земного,
І суд вершить над Сином Божим строгий.
Синедріон теж, заздрістю так скутий,
Готує Господу велику в долі скруту.
І Спас, врочисто увійшовши в браму,
Вже відає про хрест і Свої рани…
Тріумф цей стане враз Йому ганьбою:
Таким є вирок, схвалений юрбою…

ДИВО-САД

Хотів би я зростити диво-сад,
Щоби птахи летіли безупинно
Туди, де завжди серцем щиро рад,
Бо вже відпущена моя стара провина,
Повсюди де рясні плоди щедрот,
Які походять із небес високих,
Де враз щезає спека від скорбот,
І прохолода струменіє соком
Із тих дерев, які насаджені колись
Для того, щоби в їхній прохолоді
Спочили лицарі, що не перевелись
У нашому духовному народі.

ВИКРИТТЯ

Пройти через усі випробування, —
Такий обов’язок у нашому житті,
Крізь біль утрат, також сумні зітхання,
В сумління грізнім, щирім викритті.
Немає у цім світі безневинних:
Ми всі приречені відповідати знов
За завдане, тому й моя провина
Десь є, допоки віра і любов
Не виявлять у сумі остаточнім
Всю ницість моїх прикрих поривань.
І сльози, як константи дуже точні,
Не потребують вже гірких зізнань.
Тож уповання покладу на Бога:
У Ньому вічність, і добро, і мир.
Бо тільки так просвітлиться дорога,
Молитва здійметься у неба світлий вир.

ЖИВУ

Живу то й живу, —
Спас тримає на світі.
Немов би рікою пливу,
Споглядаючи миті…
У чому сенс буття?
Німе це невідоме.
Але потрібне каяття
В моїм сердечнім домі.
Для чого і чому?
Цього я не пізнаю.
Молитву ж принесу Тому,
Хто світ створив із Раєм.
Тож буде, певно, інше «Щось»,
Добра, краси і долі.
І збудеться, що не збулось —
Вже без гріха й сваволі.
А поки що іду собі
Дорогою життя
Самотній, також десь в юрбі,
Знов прагну вороття
Туди, де все вже відбулось,
Де радість і покій,
Де осінить вже інше «Щось»
Душі предивних мрій.

З МИРОМ

Зійшла зоря і морок враз щезає,
Надія є на краще майбуття.
В людині все, й воно таки безкрає,
Щоправда, знов потрібне каяття…
Що буде — я про це іще не знаю,
Та вірю, прагну смислу і живу.
І хоч ховаюся черговий раз із краю,
Коли є небезпека наяву,
Звитяжних щиро, глибоко шаную,
Захоплююся також їх буттям.
Дорогами своїми десь мандрую,
Вдаю’чи з себе блазня з викриттям…
Та що подієш, якщо в мене знову сіро
І невиразно все довкола є…
А зрештою, приймаю всіх із миром,
Коли щасливий ранок настає.

ЄДНІСТЬ

Хотілось би зректися тьми
У споминах та пожаданнях
І жити завжди із людьми,
Як слід — оце моє зізнання.

І збудувати дім прекрасний
В своєму серці із чеснот,
Щоби повсюди було ясно,
В досяжних думах із висот.

Потрібно жити і творити
На Бога в щирім сподіванні,
Та з усіма завжди миритись,
Духовно бути у єднанні.

ПРОМІНЧИК

Крізь пітьму у світлі,
Коли видно всюди,
Знову бачу витвір
Що в душі, у грудях:
Десь є цей промінчик
Аж від Правди Сонця:
Світить всюди вічно
У сердець сторонці.
Буду мандрувати
З ним по усіх усюдах,
Жити й почувати
Богу миле й людям.

САМОТА

Самота моя дивная не та,
Що буває часто у моєму краї.
Дорога вона мені, проста,
Мовчить і все про всіх знає.
Вона причетна рукотисканням,
Словам у багатьох життях,
Бадьорить, наче кава рання,
І б’є в свідомість молотом цвях.
У скронях, ніби привид долі,
В пульсуючих венах із суму,
Тримає всього у неволі,
Творить почуття різні з глуму.
Проникливо дивиться в очі,
Чарує, наче зілля і трави,
Погляне на зорі та ночі,
Бо їй всюди ясно й цікаво.
У дотиках серця заплаче,
Просить суті з глибин у примар.
Ніби жінка, чоловіче-юначе, —
Самота, в неї цноти нема.

ПОЕЗІЯ ДУШІ

Поезія душі моєї
Неначе в справжній «Одісеї», —
Живу десь у країні мрій,
Втрачаючи буття покій.
Зрікаюся враз прози дна,
Бо справа є тепер одна, —
Немов у філіжанці чаю,
Себе я знову помічаю.
І теплота цього напою,
Неначе кінь із міста Трої,
Покличе до палких пригод,
Лише шукаючи нагод…
І почуття ураз ясніють
У таїнстві, яке посмію
Відкрити в римуванні слова,
Збагнувши смислів тиху мову.

ЛИЦЕДІЙ

Куди б не пішов,
Себе знов зустріну.
В розмаїтті мов
Теж моя провина:
Недолугі рухи тіла,
Непряма постава,
Слово так несміле,
Наче складна вправа.
Відчуття без такту,
Мислі теж марнота.
Лицедій в антрактах
З-за куліс пишноти
Визираю тихо
Та собі не вірю:
Своє щастя й лихо
В митях скупо мірю.

ПЛИН

Пливи, пливи річечка невеличечка,
Вмий тендітне дівоче світле личечко.
Будь у плині такою непомітно-простою,
Обійми людей біль і мій теж верстою…
А я, тим часом, піду гуляти за хмари,
Збагнувши древні чаклунськії чари.
Забуду про свою і твою, панно, вдачу,
Зійду на високую гору і тихо заплачу.
Запалю свічу, затулю долонею на вітрі,
Віддам тобі в руки та сльози свої витру.
Юная краса до парі найде собі вроду,
А я гляну-позирну на них у чистую воду…
Повернуся у даль, там, де башти й вежі,
Себе-змія ланцюгами скую, щоби знати межі…
А ти живи життям чудовним, дивнеє створіння.
Чарувати серце й душу — в тім твоє уміння.

ПИШУ

Усе пишу листи сумні й веселі, —
В них зустрічі мої в буденній прозі:
Так запрошу тебе я до оселі
Душі — як відаю, в спромозі.

І знову ігнорую пафос в диво-слові,
Бо прорікаю про високе-неважливе…
В житті простець, трохи мудрець у мові
Та блазень в світі нашім, певно, лживім.

Десь плачу тихо, а в лице сміюся,
Веселим заповзяттям сповню думи…
Бо ж не помітно, мов німий — молюся,
Ні сліз не видно, битви, болю, суму…

Тебе й мене неначе і немає…
Невидимо ми звикли жити й бути:
У збуреннях чуттів своїх безкраїх,
Які у плоті неможливо осягнути.

ПРАГНЕННЯ

У прагненні збагнути вищі смисли
Знайшов я втіху від життя тривог.
Тож треба натякнути собі в мислі,
Що десь є мій Творець і світу Бог.

Потрібно гартуватися в тривогах,
Шукати істинну, незмінну серця путь,
І чисто жити, якщо буде змога,
Якщо можливо, — і святиню осягнуть.

Збороти всіх примар бридких буттєвих,
І сяйвом сяяти від ангелів думок…
Хай і не зразу, зовсім не миттєво,
Бо є в житті для кожного свій строк.

***

Спаситель на Хресті,
А я все у гріхах,
Слова ж мої не ті,
Щоб викликати страх…
А як без нього жити?
Говорять про любов
До ближнього у митях.
Та я її ще не знайшов…
Найпершим є тремтіння.
У ньому початок всього,
Молитви, кроку до Святині,
Поваги до Всесвіту мого.
Жива також там жертва,
Жадання у світі чудес.
Бо зрештою, не мертвий
Христос, який воскрес.

КАГАНЕЦЬ

Все промине, і я піду в свій час.
Та доки сонце ще встає у далині,
Прошу знов Бога: спаси нас,
Бо тут ми наче десь на чужині.
Не має покою душа збентежена
Свавіллям митей незбагненних.
Та буде колись і вона збережена
Серед багатьох інших полонених…
Бо є тут повсюди клітка й неволя.
Та прийде Спас і помилує нас,
Не буде мандрів, як у перекотиполя.
Чекаймо ж, доки каганець віри не згас…

ЖИВІ СЛОВА

Мені сказали, що слова померли,
Вони лиш марення і здогаду личина,
Удаваність їх спопелила, стерла,
Тому і мовити відсутня вже причина…
У збуреннях нікчемності стихії життя,
Душі та розуму, свідомого зізнання
У смислах думки, яка не має вороття,
У гомоні з відвертості прохання
Мовить тихо людське поневіряння,
Непевність в минущості всього на світі.
Тому і слово ще живе, бо не останнє,
Карбовані у ньому серця диво-миті.

ВІДРОДЖЕННЯ

Відродження від втоми днів життя…
В чому його примітив я для себе?
У споминах всього без вороття,
В бажанні осягнути клаптик Неба.
Також в довірі щирій до людини,
Прощенні наслідків, де місце покаянню,
Яке знов поглинає світ в моїй провині,
І викликає прикрості зітхання…
Колись мов мертвий і воскреслий знову,
Бо вже скасована вся ницість поривань,
Веду тихенько про спасіння мову
В сльозах і радості, відвертості зізнань.

ДІМ ЛЮДИНИ

Поневіряння мислі знов у слові.
Куди подітися від мороку примар,
Убраних в шати світлі та чудові, —
Не можу утекти від їхніх чар…

Свідомого неправду скасувати,
Підробки золота і чистої снаги,
Себе подіти десь, не відчувати
Ні радості, ні сірої нудьги…

Де ти чи я, для чого ми існуєм?
У чім знайти ті неспростовні суті,
Які в житті найкращого вартують,
Щоби земному у небеснім бути?

Спитати це, напевно, треба в Сонця,
Яке сіяє і на правду, й на криве,
На бруд порогів, чистоту віконця
У домі, де людина десь живе.

ВМІННЯ ЛІТАТИ

Щоби бути орлом,
Треба вміти літати,
Добром перемагати зло,
Не зважаючи на втрати…
Важко завжди у брані
Воїну свого життя:
Чи пізно, чи зовсім рано
Іти дорогою каяття.
Все пройде, і ти почуєш,
Як мандруємо з тобою,
Беручи собі те, що вартує
Жаданого, незмінного покою.

ДУМИ

Дум самота чи марнослів’я щире:
Все проминає в часовій імлі,
У серці з місцем для війни і миру,
Десь у глибинах, на душі землі.

Дні йдуть собі в спокої та тривогах,
А я вдивляюся кудись у далечінь.
Поразка знову, згодом — перемога.
Прошу у Бога: тільки не покинь.

Втім, то не Він… Його знов полишаю
У мареві бурхливих пожадань,
Яким немає ні кінця, ні краю, —
Народжують гіркоту зі страждань.

Тож я зрікаюся також себе самого
Заради зустрічі з Величним у бутті.
І суд вершу тут над собою строгий,
Бо смисл у зміні, щирім каятті.

МАНДРІВКА

Знову мандри тут безкраї, —
Де хто може та як знає.
Світ розкритий незбагненний, —
Ним назавжди полонений.

Сходжу знову на узгір’я, —
Погляд вкотре над сузір’я:
Вітер теплий хороводить,
Поряд мирно диво бродить.

Усмішка і кіт пухнатий
Причаїлись у кімнаті.
Морок закутків і тіней
Проминає швидкоплинний.

А молитви десь шептання
Біль скасовує, зітхання —
Розвидняється уранці,
Розв’язавши пута бранцям.

Сонце піднялось на Сході —
І сіяє там відтоді…
Назавжди усіх єднає, —
Хто ще вірить, пам’ятає…

СКЛАДНІ ПИТАННЯ

Дари… які вони, і чого варті?
Якому серцю їх доводиться приймати?
Чи торгувати ними вкотре у азарті?
Чи програвати, і на щось міняти?

Зібрати у собі квітучий сад чеснот…
Як важко їх в зернятах тут плекати,
Коли внизу безодні, страх висот;
Але той злет не варто забувати.

Що ж є суттєвим? В чому первосмисл?
Усі слова і дії так площинні…
Є дух… Його у клітці міцно стис
Гріх, у якому знову я так винний.

Куди іти? Куди себе подіти?
Де віднайти той вимір сподівань,
Що подарують розумінння світу
Вже без потреби вічних виправдань…

Склані питання. Відповіді — марні.
Але вони також — дарунок для душі.
Адже помітити чудові смисли, гарні —
Нагода це, аби складать вірші.

ОСЕЛЯ ДУШІ

В душі багато є кімнат, —
Про це сказав один подвижник.
Тож я примножив у стократ
Свої знання, як горе-книжник.

Загадки ключ держу в руці,
Що саме за дверима буде?
Чи сморід від живих мерців,
Або крилаті диво-люди…

Є кілька чистих, гарно вбраних
Осель для станів та чуттів.
А в інших біль, духовні рани
Та викриття всіх вад в житті.

Аж раптом з таїни глибин
Свідомості постало диво.
Не відаю, який почин
Воно несе в собі важливий…

Мандрую серед міріад палат,
Жахаюсь, трепетно молюся…
Там є смітник, скарби утрат.
Бунтую знову, десь корюся.

ДИВИСЬ НА СЕБЕ

Дивись на себе, людино,
Що тобі до світу?
Для кожного є Бог
І свій в житті острог.
Аби не як звірина…
Не жди також привіту,
Якщо до себе строгий,
А в іншого біда є, —
Собою не владає.

Ми — спільники в Адамі
Великого падіння.
Тож докори сумління
Все пишемо рядками
У сповідях-молитвах,
Одвічних серця битвах
В своїм гріхопадінні.

Для когось кілька кроків —
Це вже роки’ уроків:
Даються в надзусиллі,
А іншому — мов з пилі.

Отож дивись на себе —
З тебе спитає Небо.
А в інших за плечима —
Своя і проза, й рима.

НЕДОПИСАНА СТОРІНКА

Проносяться знов смисли по неволі
Та спогади бентежать безупинно:
Багато краму я віддав душевній молі,
Що все сточила, а лишилася провина.

І рад би повернути свої ноги
На ті дороги, що ведуть до раю.
Але зайшов давно в пітьму тривоги,
І вибір цей так добре пам’ятаю.

Продав майно своїх висот і дивосмислів
За безцінь поривань у пожаданнях.
Де простір був — тепер убого й стисло,
А світ свідомості — в’язниця та здригання.

І запроторений в безвихідь всіх причин,
Іду наосліп у обдертих серця шатах.
В своїй личині виджу тисячі личин,
Себе-людину важко розпізнати.

І знов приношу перед олтарем
Присягу вірності зрадливими вустами.
Вертаюсь вкотре в пристрастей гарем…
Така сторінка недописаної драми.

ТАЇНА ОЗЕРА

В таїні озера душі моєї
Захована глибина провини.
Там, де води над землею, —
Від вітру хвилі не спиниш.

Знову зітхаю тяжко —
Проминає життя поволі.
Збагнути марноту не важко,
Бо наче в небі я і плазую долі.

Хробак, що вдягнув крила,
Міркую і живу великим,
А самому кусень хліба милий,
У пориваннях неначе дикий.

Мовлю слова — тіні душі.
Боюся їх та ними радію.
Чому саме так щось вершив —
Осягнути не можу, а смію.

Помандрую на веслах,
Збентеживши води покійні
Свідомості, доки не щезло
Дихання та закони незмінні…

У САДУ

У саду, де оселя душі,
Щоб троянди цвіли там, лілеї

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)