Вірші від Тетяни Володимирівни Кунаш. Частина №1

Опера
Відпочинок потрібен не тільки для тіла,
але і для душі.
Oпера – саме те, що потрібно.
Високі ноти, голосні звуки,
ритмічне переривання дії,
легка ненав’язлива тональність музики.
Усе прекрасно.
Грати світло має свій ефект.
Розкішні сукні, дорогі костюми.
Необов’язково знати італійську
щоб зрозуміти сенс опери.
Там є переклад українською.

Темніє сцена, звуків все менше,
Ще тихо доноситься розмови, ще чути голоси…
Зал заповнений увесь:
там різні люди, різний статус,
ціна за місце, за білет.
Хтось бачить добре,
хтось у биноколь дивиться з балкону,
а комусь перекриває погляд колона.

Тут так багато іноземців,
Усі чужі, усі далекі,
Що наче не в своїй країні.
Ти відчуваєш себе так легко.
Інколи, так потрібний відпочинок для душі.

* * *

Тяжко- важко жити,
право треба зробити.
Встиннути повсякчас ,
щоб не згубила доля нас.
один лише день, залишилась одна ніч,
потрібно здати онлайн —
прискорити дедлайн.
Задачі – то важка робота,
тяганина…справи…суд…
Багато клопоти.
Та я ЮРИСТ!
Кава. Немає сну,
не знаю, коли засну,
засну — напевно буде ранок.
Тому так часто дні гублю.

* * *

Розкажу тобі, душе моя,
чому у дзеркалі відбиваються не я.
Чому серце калатає
І ніченьки чекає.

Я вже доросла,
Ні, я ще маля!
Я не наситилась світанком,
Вечір уже здоганя.

І проллється сум крізь сльози,
Вібрує Земля.
Постать дівоча здійме очі,
Лице своє затуля.

Дивно. . .

Я бачу кота: очі, ніс, рот звіддаля.
Насправді то біла троянда моя.
Видніється на дверях.

Уже місяць постукав до кімнати,
І сонечко зайшло до гаю.
Вітер тихо щось шепоче,
Тюль гойдає навкруги.

Вечір став на шлях,
Ледь видніється зоря.
Тут пусто, все помрякло,
Не чути дзвін солов’я.

Діяльність

Може щось намалювати,
Чи сісти пописати?
Чи зробити те, що треба.
Так хочеться просто лежати.
Думками до неба злітати.
Підняти лице у вись,
Побачити все скрізь.

Свобода

Цвіте земля -буду на волі,
де ти, де я -хочу побачити свободу.
Там наливаються зорі,
Прозорий відблиск народу.

Відповідь скаже час

Час надто швидко пролітає,
мчить швидше від світла.
Важко не загубитися в плині подій,
коли план такий хиткий.
Думаєш про завтра,
хоча забув уже про вчора.
То ж що казати про роки?
Вони як ті журавлі:
ось вились в гнізді,
а зараз летять у вирій чималі.
Час той самий, він не змінюється.
Він є. був. і буде! Змінюємось ми.
Завжди не встигаєм.
А може це на краще?)
Відповідь скаже час.

Мова українська

Мово моя, Колиска народів!
Ти дзвін солов’я,
Ти джерельна вода.
Я чую голос твій
У садах і на землі.
Ти шепочеш скрізь.
Гомін звіддаля,
Блиск відбиває зоря.
Мово, ти казка моя,
Ти плач, і сміх, і сльози…
Ніжне слово, невинне маля.
Материна колискова,
Гріх каяття.
Промінь світла з далеких глибин,
Що підіймає моря судмарин.

Старію

Я так розумію, що я сивію.
А сивина – то старість скоро.
Молодість минає.
Хіба ж я така стара?
Що сивина по голові дала.
Та й справді,
Вже не надто молода.
За віком юна,
А в душі стара.
Геть зовсім дурна…

Коли час писати

Вже друга ночі.
Чомусь не сплю,
Вірші пишу.
Не вивчені уроки
І мрій забутих птах.
Так склалися наші дороги,
Невимушені різкі пороги.
Це різні міста, країни
І цілий світ взагалі.
Нас б’є у спину час,
Ми зморені враз…
Потрібно спати,
ще три години,
А там будильник уже дзвенить.

Слова у мовчанні

Бувають моменти, де треба мовчати.
Але так хочеться багато сказати.
На душі уже кипить,
Спомин у тілі ранить.
Дійсність заперечує мрію,
Свобода малює дію.
І минає світанок,
Так багато коханок
Дешеві, грубі, злі,
Всі вони вовки.

* * *

Вечірня сукня, бал, подія.
з чого почати?
з того, що ти там де є правда.
Мудрість в роках, а не в підборах.
Вино завойовує завтрашній світ.
Букет із яду підносиш владиці.
Коротка спідниця- характеристика не довга.
Розірваний шкарпеток, босі ноги.
Дзеркальце, туш, помада.
Королева балу, що сказати.
Обідрана душа, смішне лице
І яскравий вигин спини.
Усе це чудернацький сон,
Прості плітки і мрії незбагненні.

Амстердам

Холодний вітер, дощ і мряка,
Двері на замках.
Рано, тільки сьома,
люди уже не сплять.
Помряклі споруди, сизий птах,
Лампочки блимають на страх.
Повно сміття, лахміття, бруд,
На кожному кроці фаст-фуд.

Розпуста… Трава… Бордель…
І це закон. Усе можливе.
– Ми християни. Ви що? Ми не такі!
А голу жінку так і чекають у вікні.
(Пустий погляд, налякані очі,
То законна робота, її гроші).

Такий відкритий краєвид,
Вода питна у трубах
І сенс життя горить.
Канали заповнені вЕликами всі,
Що збоку, знизу і на дні.
Похилі і різні будинки,
Натовп людей, велосходинки.
Картини, музика, Рембрант,
Тюльпани плавучий ринок.
Сиру досхочу і вафель,
Пробуй, смакуй, гроші не діставай.

Новорічна ніч

Ялинка. Мандаринки.
Немає що сказати.
Новорічне диво хочу стрічати.
Уже в котре не з рідними,
Новий рік зустріну.
Інша країна, люди, знайомство,
Мені не сумно, я спокійна.
Смаколиків повний мішок,
Може і я отримаю шматок.
Чекаю дива, жду подарунків,
І від зими сніжних цілунків.
Іграшки, шоколад, гірлянда.
Ялинка… Мандаринки…

* * *

Присвята Валентині Святюк
Вона пише краще, я пишу більше.
Вона має риму, я маю душу.
То скромне дитя без афіши для світу.
Там вірш у нотатках,
Збережений не більше.
Цікава форма слова,
дивне формування.
Щось глибоке, щось смішне,
Таке тоненьке, юне, трохи неземне.
Дитячі мотиви, доросле життя.
Вона його ховає міцно,
Близько та видно для душі.
Віри у свій талант не має,
Просто береже, потайки страждає.
Я краєм вуха чула і бачила слова,
Скажу: “То гарно” ,дивина.
Та хто ж повірить, коли не чув,
Цікава новинА її людська мета…

Інша, але як усі

Може я дивна?
Та ні, наче звичайна.
Така як усі, принаймні схожа.
Середній ріст, зелені очі.
Постійно щось хочу,
То кеди, то сукню.
Косметики мало, зазвичай нема,
Маю гарне лице.
Підтягнута фігура, прес,
Куди ж без комплексів, неподобств.
Я жива, просто справжня
Може інша, але така одна.

* * *

Удача, щастя, сон.
Друзів на мільйон
Повно подій,
Коробка мрій.
Кава в стакані,
Лимонад на столі.
Червона постіль,
Білі тапці, кухонний стіл.
Розкішна білизна, темно,
Вас двоє. Ніч на дворі.
Шоколад, троянди, сміх,
Це ще не гріх…

Підсніжники
Прийшла пора, лелеки відлетіли
Весняний дим іще з віддаля,
Не чути солов’я
Тільки снігурі прилетіли
Обдзьобують поля.
Вітер, дощ, капає зі стріх,
Лапатий білий сніг.
Невже зима?
та ні, уже поверта.
І підсніжники зверху
Та й морозу нема.

Про Маму

Ти завжди маму пам’ятай,
Яка долю тобі дала!
Чого навчила і що простила,
Шлях у житті відродила.
Їй не легко було, повір!
Вона мучилася, страждала
Коли тебе народжувати стати.
Будь вдячний завжди,
Не забувай про це,
НІКОЛИ!

Це…

– Чому дзвонити? Навіщо писати?
– Щоби серце ятрити??
– Це ж боляче… важко…
Це пробирає до болю душі,
Розриває рани, навертає сльози…
Це доволі сумно, це доволі серйозно,
Це досить рано…
Це смішно й кумедно,
Це незграбна помилка юнацтва.
Це образа душі і тіла.
Це минулі спогади
Це твоя любов…
Це…

Наш світ…

Дай мені час знайти. Дай…
Я хочу бути поруч,
Але ти відходиш, знай…
Ми зіпсували все власнОруч.
Наші діти бідні,
Вони не знають доброти.
Люди в світі жалюгідні,
Ми не відчували теплоти…
У світі тихому, жорсткому
Романтики місця немає.
І ми відходимо у мить далеку,
Ніхто нас не тримає…
… ( Нікому зупинити) …

* * * ( За мотивами Лесі Українки)
Хотіла піснею я б стати,
Думку дізнатись богів.
Та хіба можливо на цій меті
Облітати весь Світ на Землі?
Відповідь можна почути лиш у собі,
Покопавшись в голові.

Одяг

Голову ламаю я,
Що вдягти не знаю.
Шафа повна,
Двері зламані –
Не має що вдягти!
– Викинь половину!,- кажуть.
А я шкодую –
воно ж дороге.
Може вдягну
Раз за життя,
Може зразу віддам у ” мале”.
Та нехай лежить –
Місце поки є.
Ще вільний стілець,
Підлога пуста…
Піду куплю нове.

Робота. Польща. Табір.

Шоста ранку підйом,
Дванадцята ночі відбій.
Важка втома на ноги лягла,
Спокій у душі відвела.
А дітям що?
Ігри, забави, сміх та сльози…
Вони відпочити бажають
Та горя не знають.
Сонце, пляж, пісок,
Море, табір, бузок.
Ти змучений радієш перемозі,
Морозиво купуєш враз в дорозі.
Це приз, це марево таке.
І серце раде за дітей.
А спочатку думала ” Приб’ю!”,
А зараз розумію ” Начебто уже люблю”.

Море

Вітер. Море. Думки розлетілися.
Людей багато. Усі чужі, незнані.
Всередині щось живе.
То, напевно, щастя!
Чи смуток насолоди?
Чи вода у вухах дзеленькотить?
То присмак спокою рветься на зовні.
Тихо вода шумить.

Зворушливе

Присвята Дмитру Ярощуку
Коли маєш любов у серці,
Здавалось би, про неї легко писати.
Але ні. Чомусь найважче.
Може ще літами не доросла,
Літаю, напевно, в мріях дитячих.
Але ж серце вистрибує
Від радості нечуваної.
Розмова по телефону –
Звичайна річ.
От тільки посмішка з’являється
Не від усіх. І серце б’ється швидше.
Чути тихий голос в трубці,
І ніжне марення огортає.
Душа від радощів стрибає.
Тейлор голос ніжний, спокійний,
Хоч власник не хлопчина малий.
Право має “Коханою” назвать.
П’яти десь помліли. Очі сяють знову.
То мій любий серцю чоловік
Про зустріч питає…
Любов у серці –
То не на вустах,
То в середині, то іскорка мала,
Що з роками дужчою стає,
Вогонь розпалює, пристрасті додає.
Здається, така вона любов,
Яку описують в романах.
Хоч істини не знаю,
Бо ще маю мало літ…

Прощання

Чому так важко йти?
Чому прощання у серці відбивається?
А в душі залишиться шрам навіки.
Так боляче, боляче, боляче…
Як далі крок ступити,
Щоб не провалитись в забуття?
Потрібно вміти прощати.
Забувати старі гріхи
І радості чекати,
Навіть коли буря навкруги.
За підтримку завжди маєш Бога,
Не посоромся – звернись.
Він завжди допоможе.
Прощання – цікава штука.
Навчитись треба відпускати
Як мертвого, так і живого.
З мертвим легше, його немає.
Є тільки спомин, є тільки рана.
А от живий? Постійно блимає перед очима
І ще більший біль бере.
Розірвати всі нитки,
Не склеювати, тільки рвати.
І просто відпустити… забути…
Поспати…

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)