«Мститель»

Я скоро, кажется, умру,
Смерть, чувствую, уж близко – близко,
Но я не слезы с глаз утру,
А поклонюсь ей низко – низко.

Скажу спасибо ей за то,
Что избавляет от мучений,
Жизнь надоела как никто
Из –за ее нравоучений.

Я жизни смертью отомщу,
За все, что в моей жизни было,
Себя надеждою не тщю,
Что обо мне она забыла.

Я ей припомню и детсад,
Исписанную парту школы,
Припомню ВУЗ, погранотряд,
И курсы высшие партшколы.

Я буду мстить за боль, за кровь,
За цепь не сбывшихся желаний,
И за неправду, что любовь,
То есть предел, мол, всех мечтаний.

Я мщу за тещу, за жену,
И за других кровососущих,
Тем своей смертью отомщу,
Кто взятки брал у неимущих.

За то, что били нас как скот,
Я прокляну ее навеки,
Что жили Гитлер и Пол – Пот,
Другие недочеловеки.

Я своей смертью отомщу,
За наших глупых власть имущих –
Что умираю – не ропщу,
Одно лишь жаль, что не взыщу,
За молодых, по ней идущих.

Автор: Илья Чернов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Будь всегда готов

Спешите делать добрые дела,
А о плохих и думать не могите:
Придет нежданно, вся белым-бела
И не успеешь крикнуть: “Помоги…
———————————-

Как-то ночью, во сне,
Смерть ко мне подошла,
Говорит: « Я к тебе,
Мол, случайно зашла,

Ну, а что бы творец,
Мне не ставил простой,
Становись под венец,
Обвенчаюсь с тобой».

Я ответил из сна:
«Подожди, не спеши,
На миру ты красна,
А вокруг ни души.

Я ударю в набат,
Соберётся народ,
Знаю, тот будет рад,
Что настал мой черёд,

Этот мимо пройдёт,
Безразличьем дыша,
Но найдётся ли тот,
Чья заплачет душа?»

Слышу голос сквозь сон:
«Поделом подлецу»,
И другой в унисон:
«Смерть ему, мол, к лицу».

Жду, никак не дождусь,
Чтобы кто зарыдал,
И тогда, вот клянусь,
Смерти я отказал:

«Ты прекрасна во сне,
В том сомнения нет,
Но не рано ли мне,
Покидать этот свет,

Не построил я дом
Сына я не взрастил,
И заметь, я при том,
И дерев не садил.

У меня нет друзей,
А врагов пруд пруди,
Ты себя пожалей,
В другой раз приходи.

Не даю я согласья,
Недосуг мне теперь»,
И ничтоже сумляся,
Указал ей на дверь.

Вдруг, дыхания нет,
Приоткрыл один глаз,
И услышал в ответ:
«Поздно, пробил твой час!».

Автор: Илья Чернов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Все боятся смерти

Все боятся смерти,
Я — не исключение.
Нет на белом свете
Горше потрясения

И беды вселенской…
В темноте дремучей
Нет улыбки женской,
Ласки её жгучей.

Нету детской шалости
Да и зрелой мудрости,
Нету там ни старости,
Ни, тем паче, юности.

Никому не плачется
Там и не хохочется.
Там в живых не значатся…
Умирать не хочется.

Автор: Владимир Родионов; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Помирає день – залишає ніч…

Помирає день – залишає ніч,
Помирає птаха – залишає небо,
Помирає звір – залишає нору,
Помирає річка – залишає берег,
Помирає дерево – залишає ліс,
Помирає шлях – залиша колесо,
Помирає житло – залиша людину…
Помира людина – залишає все.

Автор: Василь Ілляшенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Замовкніть всі: великий час прийшов…

Замовкніть всі; великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати,
На терезах життя і смерті ми,
І хтось один з них переваже…
Коли життя – гриміть, громи!
За волю кожний з нас поляже!

Автор: Олександр Олесь; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Епітафія поета, написана ним самим…

Тут опочив Ронсар. З-над Гелікону муз
Привів к рідний край сміливий цей француз.
Він ліру присвятив вождю їх Аполлону.
Та музи не спасли від смертного полону.
Сховала смерть його у гробовій імлі.
У бога – дух співця, а тіло – у землі.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

О небо, скільки в тебе зла…

О небо, скільки в тебе зла!
Ти попалило все дотла.
Уста, і руки, й дивні очі,
Що жартома вели бої,
Що в бран взяли чуття мої, –
Невже повиті млою ночі?
Шкода! Де ніжності слова,
Де усмішка, хода жива,
Що вчила мудрості кохання,
Де відмовлянь веселих тьма,
Зневага ніжна, – їх нема,
Все смерть взяла в своє владання.
Та серце чуло лиш її,
Лиш їй я ніс чуття свої,
Душею називав своєю.
І смерть не стримає й на мить,
Самій могилі не спинить
Мені, коли я йду за нею.
Коли б мій ум у хвилі ті
Не був бентежний в марноті,
Зневажив образ, чару повний,
Я вчув би голос неземний,
Очей уздрів би зір ясний,
В своєму сяйві невимовний.
Зітхання вчув би в тишині,
Коли б сказала ти мені:
Ну, надивлятись маєш змогу
Ти на лице моє ясне,
Бо не побачиш більш мене, –
В далеку я іду дорогу.
О, я тоді зібрати б міг
Все сяєво з очей твоїх,
Щоб наситити душу вволю,
Затамувать свою печаль.
Але не в силах ми, на жаль,
Передбачати власну долю.
Я потім в горі довго жив,
В сум’ятті любих почуттів,
Чудними палений страстями.
Не крию я своїх жалів,
Сама ти знаєш – я змарнів,
Тебе не бачивши між нами.
Живе самотнім твій Ронсар,
А ти у цвіті юних чар
На небо злинула, до раю,
Принадну втративши красу,
Мов квітка, що пила росу
Лиш в ранок буйного розмаю.
Амуре, коли хочеш знов,
Щоб мав законом я любов,
Зроби-но послугу велику:
В Аїд, під землю ти зійди,
Вблагай Плутона й приведи
Мою під сонце Еврідіку.
Або полинь в небесну вись,
Святій Природі уклонись,
Проси подібну ще створити.
Так ні ж, узрівши красоту,
Вона розбила й форму ту,
Щоб не було таких на світі.
Створи-но блиск очей таких,
Щоб бачив я два сонця в них,
Щоб в них буяти ніжним грозам.
Ти дав таку принадність їй,
Таку пригожість чарівній,
Що часом я втрачав і розум.
Верни, любове, зір і слух,
Її розмови бистрий рух:
То вданий сум, то дужа звага, –
Верни той образ дорогий.
Коли ж на це нема снаги,
То йди! Тобі моя зневага!
Лиш смерть – заступниця моя.
Шаную смерть віднині я
І вище честі, й більше слави,
Бо перед смертю ти ніщо.
Нащо дозволила, нащо
Взять те, що цвітом є держави?
Чи близько бога ти в цей час,
А чи в раю, – прощай сто раз,
Прощай, Марі, і в домовині.
Тебе від мене смерть взяла,
Та й смерть не розітне вузла,
Який зв’язав нас воєдино.

Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua