Присвячується українській мові
Сидить у клітці віковій
Та пташка. Хочеться на волю їй,
І знає, бідна, що на волі
Лиш море горя й море болю…
Продовження
Присвячується українській мові
Сидить у клітці віковій
Та пташка. Хочеться на волю їй,
І знає, бідна, що на волі
Лиш море горя й море болю…
Продовження
Будь ласка, не гнівіться ви на мене,
Я не себе, я світ цей прикінчив
Не в тому справа, що я навіжений
Чи божевільний, зовсім ні. Я просто жив:
Невисоко літаючи у мріях,
Я брався за роботу будь-яку,
Й не тішився в примарених надіях,
І більшого не прагнув ні в яку.
Амбіції мої залишилися в «виші»,
Коли студентом пізнавав науки,
Там у бібліотечній штучній тиші,
Я вперше вирішив накласти руки.
Та то було пусте, то юність в мить заграла,
Вона бува пульсує у кожного із нас.
Все ж долю більш жорстку життя підготувало,
Її розповідаю у післясмертний час.
Продовження
Сльози котилися повільно
За душі мертвих і живих.
Очима синіми невільно
На смерть дивилась молодих.
Продовження
Як же живуть оті, що в нас при владі?
У них нема, напевно, сліз і горя…
Сидять в своїй Верховній Раді,
А у відпустку їдуть десь на берег моря.
Продовження
Ми тихо українцями звемося,
Бо стали не престижні на сьогодні,
Мовою чужою користуємося,
Бо наша рідна мова вже не модна.
Продовження
Війна – пролита братська кров,
Розбиті серце й мрія.
Війна – це змучена любов,
А в глибині душі надія…
Продовження
Україно моя єдина,
В тобі живуть кохання, болі і тривоги…
Ти мати, що родила сина
І віддала йому усі путі й дороги.
Продовження
Ми – не заручники своєї долі.
Людство крокує, обираючи маршрут,
Вирішує хто буде на волі, хто в неволі,
Хто розіб’ється вщент, а в кого парашут.
Продовження
Я сама себе збудувала,
Свою долю із буднів зіткала.
Інша б доля мене чекала,
Якби я будувати не стала…
Продовження
Люблю життя за майбуття,
За добрий погляд, за тривогу
Знайомих і близьких.
Продовження