Вірші – Марта Богданівна Шемеляк

ГНІЙ ДУШІ ЙОГО

Бідне дитятко колись народилось,
і з радості воно так і носилось,
і чортові послугу воно зробило:
народилось і згнило.
Може колись його там обзивали?
А може і били?
А може і таке творили,
що і не снилось?
Чому ж він зогнив?
всі не знають,
а лиш осуждають.
Невже не жаль,
невже не чути,
його серця стукіт?
Порублене, скривавлене, поховане
воно.
А може його і не було?
Воно ж у всіх є
жаліти треба,
співчувати,
любити та оберігати.
Де ж були батьки його,
хлоп’ятка бідного такого?
Ну чим ж він Бога так обідив?
чому Ти з ним це сотворив?
я жалію.
Мені так шкода
поможи, молюсь, прошу.
Остуди те серце кров’янеє!
Забери ти рани, обійми,
прийми його і віднови!
Невинним був, невинним й є,
але душа його гниє…

ЛЮДИ

Ми озираємось на поліцаїв в формах,
Їх називаємо ‘мєнти’.
І не цікавить нас ні каплі—
Їхні замучені души.
Ми ігноруємо все те ,
Нам не цікаво…
“Газуй давай водій ,
чо став, та їдь!”
Ми кричимо, злимось,
“Даруйте, а решту не забудьте”,
А наш народ обширний, Грубий, не охочий,
Нехай нас лиш хтось заохочий
торкнеться,
Бодай дихне лиш словом не чистим,
Так враз, як ангел вже втіка.
І душу свою закривають ,
І людей вже всіх так зневажають,
Немовби це їх виділяє,
А це гнітить і душі чисті убиває—
Оця байдужість, бруд душі—кат злий.
Ми ігноруємо життя,
Ми не цінуємо його,
А лиш представ ти на хвилину:
Залишся сам— і вже настане,
Та тихая године, і прийде з Косою сильною такою ,
Та й враз!
За голову щипне.

РАНА

Притулила майку я до серця,
Він вмирає та нічо не помагає,
Надія та дарма!
Вона вже покидає,
Втікає зовсім та й кидає!
А десь болить там так
глибоко—
В серці рана,
На очах сльоза…
Мовчати про неї?
Та це вже дарма!
Спати їсти неможливо…
Рану закривати
треба, та й мовчати…
Нікому не казати,
Сміятись, бігать та не дихать,
Не казать,
Шоб часом рана не почала
Давні звуки видавать.
Я не витримую, а треба—
Триматись, дихати, вживать,
Дим видихати і уже вдихать,
А вони ходять злі не добрі ті кругом,
Не розумію, живе чи мертвяком,
ходить кругом?
Вставати треба, надію не втрачати,
Бігати туди-сюди,—
і молитву ту кричати,
Би Бог почув
Усі страждання,
Муки душі та покаяння,
А рана в серці кровоточить,
То зупиняється, а то лоскочить,
І плаче, кличе спокій ‘А ти де?!’
А він не розуміє та пливе…
Кричи-кричи, не замовкай!
Воно прийде колись,
Ти зачекай.

МУКИ

Вона так душить і катує,
У розпач б’є,
і душу губить.
Вона не знає чи вбивати,
Чи продати, чи загнати
у кривду сильну, біль прогнати…
Вона не знає, що робити:
Милуватися чи бити?
Чи прощати та втікати?
Чи катувати та стояти,
Соромитись або гріха не знати,
Зрікатися його і обертатись??
Вона для чогось ж тут стоїть?
Ну ж добрий він був чоловік:
Він помагав, контролював, любив, прощав,
Лиш трошки обіжав і прощеним він вмить ставав!
Любить Бог його так сильно:
Сина Він подарував, але ж від неї Ти забрав…
Нащо ріжеш ти так сильно?!
Нащо б’єш,
Серця катуєш,
Руки зв’язуєш, мурдуєш?!
Навіщо робиш цей весь біль?!
Але лиш сам Бог це знає—
навіщо болі ці він відчуває.

МОВЧИ

Мовчи, ти не кричи.
Не плач, прошу,
Страждання ти замкни,
Десь там у серці
Глибоко, мовчи.
В куточку там тихенько ти скрути,
Заверни так ніжно, і клади—
Отам так тихо гарно та й вклади,
І рану зупини.
Вона страждає,
Душу вивертає —
Ці почуття вини, не змінні ті слова,
Ти відпусти і душу оберни,
Нехай покаже свою чисту тушу,
Де не скривавлене воно
Ти не ховай його!
А зачекай!
Терпи , мовчи і душу не губи,
Не ріж її, не бий, не муч!
Їй тяжко, ти це зрозумій,
Не треба так її терзати,
Вона ж не винна,
Просить зачекати.

Без назви

Смерть прийшла—
Його забрала,
Біль і розпач вона подарувала.
Ну нащо?
Чому це він?!!
Чому ти глянувши пильніше
не побачила,
шо не закінчив він те все??!!!
Він не повинен був вмирати,
Нас всіх отак от покидати,
Серця порозбивати!!
Це так жорстоко,
Так не ясно…
Живий чи мертвий?
Він є тут чи вже нема?
Надія є чи умерла?
Прийшла забрала,
а як жити далі не сказала…
Явись прошу, скажи, шо робити,
Не гони,
Прийди і підскажи!
Ти прошепчи чи любиш!
Ну скажи,
Я не витримую…
Та годі!
Закрити рану, цвях відбити треба,
Хто поможе, ти вже сам,
Не трогай ти цю рану, закувай
Лиши в спокої,
Не чіпай, не плач.
Серце досить різати,
Не винне ж воно,
шо так рано ми втратили його.

Без назви

Досить вже страждати,
Досить вже благати,
Треба відпускати,
і ту біль приймати.
Я не можу відпустити,
Повіривши в це все,
Він ще живе,
і незабаром поверне!
Треба почекати,
Він уже іде!!
Чому ж всі плачуть так навколо,
Ховають його…
Вуха закриваю, я нічо не знаю!!
Він ще є, живе,
і скоро пригорне .
Прийде
Чекаю, вірю.
Це лиш сон,
І скоро очі я розплющу і усе скажу,
Я не боюсь,
Я листа знову напишу!
Так обійму, заплачу і скажу,
Шо винна я перед тобою…
Я щиро каюсь, я прошу!
Дождатись треба, я є сильна,
Я не слабачка в світі є і інші!
Тато милий, я прошу,
Прости мене я докажу,
Шо я не знала, шо так буде.
Ну серце рвуть–
коти шкребуть,
Я більше з ними не борюсь!
Я ставлю СТОП ігру!!
Я хочу встати!!
І тебе лише чучуть обняти.

КВІТКА

Самотня квітка тут лежить,
На той світ вона глядить…
Не розуміє, шо тут робе…
Чому страждає, мучиться, а жити хоче?
Розповідь вона розкаже,
Що люди, біднії, зірвали,
Потоптали, підігнули та кинули на землю нецілУю.
Земля скропила, ожила і померла вона сама,
І думала собі тоді:
“Навіщо рвали, нащо гнули?
Невже я так мішала їм, щоб зараз гнити тут в землі?!
У мене мати теж була , породила, берегла,
І нащо горе їй це здалось,
Щоб рідную свою квітинку поховать?”…
Вона простила, зрозуміла, відпустила…
“Люди бідні”,— жалість охопила,
“Як ти вибачила їм ці муки?”
“Коли лежала я сама,
Води хотіла, перинкою так вкритись,
Прийшла до мене жіночка така,
Яка обнялА та прошептала,
Що її батька смерть забрала,
Я розчулилась, прийняла—,
І її біль я весь забрала.
Відчула холодок,
Так добре стало,
Відкрила очі і я встала,
Земля прийняла,
І сльозами покропила і мене вона зростила”.

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)