Вірші – Ніка Пахомова

Двадцять секунд перед розп’яттям

У нас лиш мить спокою,
тож вислухай, прошу.
Ти не опинишся одною,
я тебе й на мить не полишу.
Знаю, буде шумно і лячно,
покладися на сотворителя.
Так, я повівся необачно,
думав, що зіграю роль спасителя.
Нажаль, виявився слабшим лукавих правителів,
а ти прости їх та їхніх темних покровителів.

Я його ніколи не любила…

Я його ніколи не любила,
та й не бажала, не могла.
Але коли те серце загубила,
то втратила й своє життя.

Я пам’ятаю його погляд,
такий болючий та гіркий.
Ми вже навряд чи будем поряд,
тож час розраїти той буревій жаркий.

Нехай залишуся в пам’яті його
брехливою, дурною.
Так буде легше і мені,
адже покину місто вже весною,
під проводом шумної метушні.

***

Твої очі, ті зелені очі…
Де той блиск, що згубив мене минулою весною?
А я твій образ згадую щоночі,
він лиш закутує журбою.
Яка ж жорстока доля наша,
які ж хиткі наші шляхи.
І переповнена вже чаша,
тієї кислої журби.
В кваритирі холодно й тривожно,
на стінах мороку сліди.
Сухий оркан нуртить безбожно,
плекаючи передчуття біди.

ІА

Ця жінка в житті його зіграла лиш епізодну роль.
Ніхто не знав, як сильно вона на нього повпливала,
який взяла над ним контроль.
Вона оманлива сирена, шарад за собою залишила тьма….
Прийшла, холод прикликавши, немов марена
й завжди була йому вогнем Ельма

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)