Проза від аноніма, 17.01.22

Мені б до моря потрапити,
та потонути у нічному бризі хвиль.
І я більше ніколи не закохаюсь
У свої почуття до тебе.
Ніколи не покохаю себе так,
як кохала ти.

Так моя мила?

Ти мій смуток, ти мій біль.
І я знову став неповноцінним.
Твої парфуми дурманили мій розум
І зводили з глузду.
Я ніколи не божеволів за кимось.
Але ти виключення з історії мого життя.
Я ніколи не потребував когось як тебе.
Твої сигарети з кавовим фільтром,
окурки яких кожен вечір падали
з мого вікна,
стали моєю власною звичкою.

Ти була моєю вічною сигаретою,
яка чомусь згоріла так швидко.
І більше нічого не полонить мої легені.
На щастя чи на жаль
Я не можу потонути у морі
на березі якого ми вперше зустрілись.

***

Здається я ніколи не зрозумію: чому море в моїх руках ніколи не залишалось таким прозорим як кришталь.
Воно постійно ставало червоним, вода насичувалась багряним тільки но опинялась у мене в обіймах.
Та коли я все-таки зважився випити ті краплини які залишались в моїх руках, вони чомусь лишали металічний присмак на вустах.
Кожного ранку прокидаючись на роботу я бачив квіти зі свого вікна
Я так і не переступав поріг власного дому, так і не відкрив двері, і так само не зачиняв їх.
Я залишався вдома, та спостерігав за тими квітами.
Хтось зривав собі одну, інші просто проходили окинувши їх лише поглядом, деякі просто спостерігали за ними.
Але всі як один: розходилися по своїм справам.
Лише я постійно залишався удома.
А море в моїх руках, висихало.
Скільки я не набирав і не гріб його до своїх долонь, воно все одно забарвлювалось в такий яскравий червоний, все як і раніше віддавало металевим смаком на губах.
Як і раніше, вислизало з моїх рук.
Квіти жовкли, а пелюстки опадали.
А я так само сидів у власному домі.
Так і не вийшов у людський світ, та навіть не відкривши до нього двері.
Але так само і не зачиняв їх.

***

Дорога, кожен вечір якою ми їхали с тобою додому, була для мене маленький всесвітом.
Він розділяв мене та людський світ, який був таким нудним та бридотним.
Він давав мені спокій.
Він змушував відчути свободу
Вітер який лине тобі в обличчя, а волосся стає таким дивакуватим за формою.
Все це ставало таким приємним почуттям у серці.
А ти їхала усміхнена на своєму старому велосипеді,
який трохи скрипів.
Цей звук віддавав у вухах, і став для мене таким звичним.
Все це стало для мене домом.
А тепер я їду по цій вуличці один, але я все ще удома.
Дім тепер тихий, і більше вітер не б’є мені в обличчя, а твій сміх не лунає у мене в серці.
І не чути скрипу іржавого велосипеда.
Я знову повертаюся у світ людей, так і не відчувши себе удома.
Там де я падав тобі в обійми, а у серці лунав твій сміх.

«Це не кохання»

– Це не любов.
Казали ми, а потім припадали до ніжних уст
Один одного.
-Я не кохаю.
Повторював собі я коли заціловував кожну частину її рук.
Між нами було все що завгодно, але не любов.
У нас було все і більше, але не кохання.
Я цілував її руки, шию та плечі.
Я тонув у ній і ніхто не міг замінити мені її океан, але я все ще не кохав.
І вона теж не кохала.
Цього було достатньо.
І коли вона зникла з мого світу я все ще не кохав.
Мене викинуло з її берегів на сушу, і там я задихався як навіжений.
Я ковтав повітря і цього все одно було недостатньо.
Вона була водою якою я заповнював свої легені та серце.
Ми не любили, і цього було досить.
Але я відав би усе щоб знову поцілувати ці плечі та задихнутись у її океані.

Написати комментар. БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ, лише ім'я та імейл (за бажанням)