1.
Ось ти. ось я. між нами – чорне поле
Наш дім горить багаттям серед ночі
Тут все чадить таким страшенним болем,
Що нам порозі‘їдало й душі й очі.
Тут так смердить і підлістю і брудом,
Що не вдихнеш. І навіть не заплачеш
Такого зла тут наробили люди,
Що я й не знаю, хто нам це пробачить.
Моя земля сидить немов в підвалі
Налякана, з мішком на голові.
А навкруг неї – лицарі невдалі
Зайшлися в танці юродивих і повій
Поле чорне, а небо червоне,
Бо втопили в крові з переляку
Тільки чути як дзвонять у дзвони
Мої прадіди гайдамаки.
2.
Об геніальність розривати крила
Вже якось звично. Однак вперше – боляче.
А ми з тобою геть не особливі
Усі так гинуть. Стоячи навколішки
Прошу лише, пробач мені за все,
Хоч я твоєю музою й не стала –
Я завжди пам’ятатиму лице.
Твоє лице. Попечене словами.
Я тільки раз прийду до тебе в сни,
Поміж твоїх повій прийду босоніж.
Це буде дуже ранньої весни,
Один лиш раз, Єдиний, ти дозволиш?
А далі – знов шукай собі невпинно,
Високих цілей, нових мрій, ідей
А я в тебе стоятиму за спиною,
Міцно притисши руки до грудей.
Ти в мені завжди будеш між ключицями,
Я намагалась – ти ж бо не стираєшься.
І хай які слова мене душитимуть,
Не вимовлю ні звуку. Присягаюся.
3.
Ти мій дім. Ти моє найсвітліше віконце
Моє затишне іглу, у синіх, безкрайніх льодах
Ти мій дім. І не треба ніякого сонця,
Тільки б завжди могла я засинати у твоїх руках
Ти мій дім. Я могла б за тебе віддати
Все що маю і більше. Весь світ могла б обійти.
Ти мій дім. Я завжди тебе буду чекати,
І так дякую небу, за те, що є в мене ти
Ти мій дім. І якщо тобі раптом погано,
Я врятую завжди. Всі печалі за тебе стерплю.
Ти мій дім. І я тут зустрічатиму ранок.
Я люблю тебе. Чуєш? Я дуже тебе люблю
4.
На цій землі усе колись минає,
І тому,скільки б я не просила,
Розлетиться сріблястим пилом
Коли небудь усе, що я маю
Уявляєш, я геть посивію
Заплетуться зморшки по шкірі,
Я не буду більше красивою
І моєю єдиною силою
буде те, Що я тобі вірю
Я знайду усе те, що люблю
У собі. У тобі. І у світі
І залишу це все своїм дітям,
На дороги їм постелю
Коли-небудь, посеред ночі
Я встану під останньою горою
І скаже хтось «бери усе що хочеш»
То я й візьму усі свої слова з собою
Закарбую собі у крила
Кожен крик, що колись не почула
Кожну руку, що відштовхнула
Кожну душу, де наслідила
5.
Надобраніч, моя найрідніша.
Не хвилюйся, я тут не сама
Неможливо любити ніжніше
Я люблю, а тебе вже нема
Я ж не встигла сказати і слова!
Ти пішла, а світ з місця не рушив
Мені не те що відібрало мову –
Мені раптово відібрало душу
А замість неї – щось гірке і дике
Чого ж ти так мене і не навчила
Яким тепер кричати треба криком,
Щоб це хоч коли-небудь відболіло?
Мені пече, і дряпає, і скиглить,
І очі не підводяться до неба
Я ж навіть іще й вирости не встигла,
То як я тут на цій землі без тебе?
Я ж хочу тільки ще раз обійняти..
Шукаю якийсь прихисток словам,
Горну свої вірші до зір крилатих
Бо думаю, що може ти десь там.