Володимир Ярославський – «Вже у котре становишся звичкою»

Вже у котре становишся звичкою,
Послідовною, й дуже різною.
Рекламують тебе ебонітом,
Не замінним, наче приладом.

Обіцяють на завжди гарантію:
Гарантуючи твою не, «безпеку».
Називають тебе не, «поганою»,
Компромісом, немов – сегарету.

Залишаються тільки надії.
Може дійсно, це щось не земне?
Відкриваємо вікна й закриваємо двері,
І чекаємо, ніби скоро пройде.

Ми ж так прагнемо її відшукати:
Хтось купити, а хтось і продати.
Та не тими шляхами ми ходемо,
Щоб топтати сліти не даремно!

І для когось вона, наче казка.
І для когось вона, наче річ!
Та для мене вона як привичка!
Не вимовно глибока, – як ніч.

Не потрібно любов продавати.
Вона потрібна усім, ще жива!
Не потрібно її купувати!
Бо не купиш, її за слова.

Володимир Ярославський – «Підкори моє серце грозою»

Підкори моє серце грозою,
Власним словом, його обпечи!
Хай умиється з ранку росою,
І відчує, що не можна втекти!

Не женись, не біжи, не побивайся,
Не навздоженеш ти щастя мого!
Поки вірив, кохав, й озирався –
Ти не відала щастя того!

Ця вся туга іще не закінчилась,
Не закінчується й горе моє!
Лиш маленька краплинка лишилась,
Щоб відчути, вільним себе!

Не ридай моє серденько, чуєш?
Та любов, ще не скоро пройде!
Порадій, ну чого ти сумуєш?
Тихий вітер, у сину ж не дме!

Більш не будуть тебе обіймати,
І казати погані слова!
Не сумуй, сумувати не треба,
У руках моїх доля твоя.

Поки вітер розвіває сумління,
І пропадає думка, сумна, –
Я в легені вдихаю повітря,
І приходить, скука важка!

Та чому, його так важко вдихати,
Коли серце, як грім той гудить?!
Коли блискавка, немов урагани,
Від великого ритму тремтить!

Тут потрібно, напевно згадати,
Що душа – не потребує тепла.
Бо у серці, не дає спочивати,
Великодушна, й нікчемна гроза!

Володимир Ярославський – «Зігрій мене»

Приємним словом, ти зігрій мене.
В міцних обіймах, дай заснути.
Хіба в нас є хоть щось таке
Щоб, не хотілося щасливим бути?

Зігрій іще, не докінця.
В твоїх обіймах, таємничість!
Вона така жива немов, слова, –
Що перетворюється в ніжність.

Нехай образи, що спустошують слова,
Підуть кудись у небуття!
Дороги їхні вже сумні,
І як то кажуть – не потрібні.
Я не забуду більш ніколи,
Твої зіниці синьоокі.
Вони для мене так важливі –
Як для природи квіти, білосніжні.

Я й досі згадую ті дні,
Перші обійми –
Чогось написані вірші,
І теплі губи, що тремтіли.

В мені палають почуття –
Немов вогонь палає!
І знов, написані слова:
«Я так тебе кохаю».

Володимир Ярославський – «Зізнання»

І кожний день і кожну ніч,
Чогось мені не вистачає.
Чи то кохання віч-на-віч,
Чи то надію в пориванні..?

Без тебе сумно на душі,
І вже якось печально.
Я закохався в очі чарівні,
Так поетично, гарно.

Ночами зірка ти, у небесах
Так причаровуєш до себе,
Неначе мрія в моїх снах –
Ти створена для мене.

Не знаю, чи дозволиш ти мені,
Признатися тобі в коханні –
Та я стараюсь від душі,
Я від кохання, потопаю!

Можливо, біль той не пройшов,
Що заховався в море –
Та знаєш – я тебе знайшов,
Я не віддам тебе ніколи!

І може раптом, десь у далебі,
Де час проходить швидше,
Ніж звичайно –
Усе буде взаємно, і буде не звичайно.
(Присвячено: Яні Гошовській)

Володимир Ярославський – «Вкраїні»

Чому зажурилась, Вкраїно моя,
За дні і за темнії ночі?
Хіба вже не станеш вовіки-віків
Дивитись і вірить в брехливії очі?!

Чому ж ти страждаєш щоденно,
Чому ж побиваєшся в сні?
Ти ж миру хотіла, моя Батьківщино,
А не прикрої долі в жахливій війні!

Чому прихилилась, моя ти калино,
до щему у серці, наповнивши біль!
Хіба ти не знала, велика родино,
Хіба, не було щось подібне колись?

Ти знай, моя Батьківщино:
Брехня ця не буде завжди.
Цінуймо свою Україну –
Як славу минулу, любили сини.

Левко Бідний – ПРО МАРІЙКУ ТА ПРО ГРИЦЯ

ПРО МАРІЙКУ ТА ПРО ГРИЦЯ

Ой , ми потом умивались,
І ранковою росою.
Удвох тоді кохались ,
З гострою косою.

Косив парубок лугом,
Тую травицю.
Та побивсь із другом,
За одну дівицю.

Білу кралю білобрису,
Сумував за нею.
Не ходи за мною Грицю,
А їдь за водою.

Скинь свій смуток за водою,
Хай тече по річці.
Покажись переді мною,
Ти своїй Марічці.

Ой , Марічка – чорні брови,
Утекла із хати.
А в ночі по тій діброві
Її шукає мати.

Ой , шукає та голосить,
Кличе, озовися.
Умилася сльозою, просить,
Бачить , стоїть біля Гриця.

А вона так задивилась,
За тими зірками.
Видно, закохалась,
Що й не чула мами.

Ой мамо , моя мати,
Чому ж ти голосиш?
Підемо вже до хати ,
Бо ти мене просиш.

Повернулася до Гриця:
Не сумуй за мною.
Усміхнулась , як та кіця,
І то Бог з тобою.

Нічка темна , нічка темна,
Так швидко минула,
Тільки впала на подушку,
Вона і заснула.

Може Бога хто згадає,
Прийде подивитись.
Як Марійка засинає,
Щоб слізьми умитись.

І у сні вона під ранок,
Спинить біль і ту сльозу.
Швидше сонце сядь за ганок,
То до Гриця знов піду!
21 лютого2009р.

Левко Бідний – БАТЬКУ ВСТАНЬТЕ

БАТЬКУ ВСТАНЬТЕ

Чому у світі стало тихо,
Як в Україні жити?
Хай іде ж , оцеє лихо,
Його ж нам не любити.

Знов народ наш вимирає,
Ніде правду ту подіти.
Він би встав і їм сказав,
Чиї ж вони діти.

І нема вже в нас гетьманів,
Щоб за Україну.
І не носим ми жупанів,
Ой, проснись, наш сину.

Батьку , встаньте й подівіться,
Що влада зробила.
Чи сльозами нам умиться,
Чи вже братись за вила.

Наша мова солов’їна,
Помирає з нами.
Наша ненька Україна,
Сумує за Вами.

Україні син – нам Батько,
Слово ж нам скажіть.
Нами править свій же дядько,
Що із ним робить?

З москалями , якщо чесно,
Справи б кращі мати.
На газ – голку посадили,
Москалі прокляті.

Сиротинці ті сироти,
Чому ж ви не милі?
Бо у верхах ті ідіоти,
Ваші гроші з’їли!

Зупиніться й схаменіться,
Що ж ви наробили.
Тисячами тих сиріт,
По світах пустили.

Що ж робить , невже старці?
Як нам далі ж жити?
Тож бігом усі до праці,
Щоб це лихо пережити!
21 лютого2009р.

Левко Бідний – М О Ї Д У М И

М О Ї Д У М И

Ой , сиджу у батьковій хаті,
Ой , сиджу та й плачу.
Де ж знайти мені жінку,
Не таку ж ледачу.

Де ж знайти – і сам не знаю,
Де ж ти є – де ходиш.
Може , свого уже милого,
В своє поле водиш.

Як у сні тебе побачу,
Та ще більш полюблю.
І тебе не ледачу,
Уже знов голублю.

Ой і підуть у нас дітки,
Як тії грибочки.
Зацвітуть , як тії квіточки,
Зазеленіють листочки.

Хай цвітуть й не опадають,
І держаться роду.
Де ж ходить тая їхня доля,
Де шукає броду?

Ой , сиджу і вже не плачу,
У нашій тій хатині.
Мою милу не ледачу,
Параскою звати.

Вже й внучат діждались,
У своїй стодолі.
Ми від них не відцурались,
Їм бажаєм долі.

Щоб вони були щасливі,
Хай їм посміхнеться доля.
Щоб знайшли своє те щастя,
Та й не знали горя!
21 лютого2009р.

Левко Бідний – ЗАВЖДИ ЛЮБИ СВОЮ КРАЇНУ

ЗАВЖДИ ЛЮБИ СВОЮ КРАЇНУ

Сонце знов зайшло за хмари,
Йде гроза і дощ шумить.
Всі чекають Божої кари,
Бо вже і блискавка летить.

Був же день , аж ніч настала,
Так гуркоче й так гримить.
Наче й зовсім хмара стала,
Й стало важко усім жить.

Хто потрапив в цю халепу,
Тож допоможіть йому.
Та гуртом шукайте брод,
Не перейти його ж одному.

Лише гуртом і пліт збудуєм,
Бо нам же треба переплить.
Якщо його не побудуєм,
Будем довго ще бродить.

Щоб насправді і навічно,
Краще бідним стало жить
І щоб всі могли б довічно,
Край безмежний свій любить.

Сонце вийшло із-за хмари,
Стало ясно , як нам жить.
І забудем всі ми чвари,
Бо той грім вже не гримить!
19 лютого2009р.

Левко Бідний – ПРОВІДУЙТЕ ВИ МЕНЕ

ПРОВІДУЙТЕ ВИ МЕНЕ

Колись приїдеш навесні,
А діда вже не буде.
Він буде спать в сирій землі,
І тебе не забуде.

З собою візьмеш все і хліб,
І прийдеш ти до мене.
Ми всі прийшли , вставай, мій дід,
Та я, вже нечую тебе?

Я буду спать , тож не проснусь,
Й не кличте ви до себе.
На жаль , до вас не повернусь,
За це прошу , простіть ви мене.

Я буду спать й не бачить сни,
Не бачить , як день чи ніч настане.
І не чути шум високої сосни,
І твою калину , що цвіте й не в’яне.

Я буду радий перш за все,
Щоб ви були здорові і щасливі.
І по можливості , усе ж,
Провідуйте ви мене…
16 лютого2009р.