я хотів би навіки,
загубити надії,
та не використовувати,
їх знову, і знову,
твої голоси, це мов ліки,
а я в побігах за тобою,
я буду мовчати про кохання,
а ти просто поговори зімною.

© Володимир Біньковський

ломатися у поетичність,
не кожен зможе,
комусь та й не дано,
там суворі правила життя,
і пишеться все смутно прямо,
де розтопчана стежина,
та погублене кохання,
важкі шляхи проходили лиш сильні,
вітер шепоче крізь думки,
мов відпусти вона тебе не хоче.

© Володимир Біньковський

це не описати ні ямбом, ні верлібром,
лиш мить, якась була,
як приспів, у музиці сумний,
це як романтичне кіно,
без початку, і кінця,
у ньому тільки два героя, ти і я,
у головних ролях тебе немає,
но настане той час,
коли мене не стане,
обично так буває,
тоді вийде сонце, з під хмарин,
і на світанку,
буде яскраво як ніколи,
погубила ти мене,
і все в мені,
залишила тільки усмішку на лиці,
но дала зрозуміти лиш одне,
що не достойний я тебе.

© Володимир Біньковський

воно таке не передбачене,
ніби й не думаєш про нього,
а воно само розкриває себе,
пізнавши шлях самого тебе,
бути ким завгодно, або чимось,
але ким ти можеш бути?
без уяви самого себе,
вся істина в тому,
у що ти можеш повірити,
зараз, мені це важко сказати,
чи написати, або ще щось,
ось задайте собі питання,
ви щаслива людина?
щасливі люди, уявляють,
щасливі вірять у себе,
щасливими стають.

14.02.2017
© Володимир Біньковський

у темряві, палаючі зорі,
у темряві, ти мов,
як вогнепальна зброя,
твої вистріли, і обманчиві погляди,
я викурив їх разом із тобою,
на світанку, ти змучена з ночі,
на світанку, вижаються твої очі,
ти будь відвертою, простою,
лиш тільки зімною.

© Володимир Біньковський