Коли ти їхала до мене,
Коли до тебе я спішив,
І шум гаїв, і шелест нив –
Усе було благословенне.
Коли мене ти залишала,
Коли в дорогу я рушав, –
У круговерті днів і справ
Душа терзалась і страждала.
Життя здавалося тоді
Не вартим праці і старання.
Але надходив час вертання,
І я знаходив у тобі
Усе, чого не зміг знайти,
Сходивши всі шляхи й світи.
Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Вона любила…
Вона любила по-земному,
Без завірянь і гарних слів,
Він проводжав її додому,
Завжди на покуті сидів.
В тісній кімнатці обнімалися.
Спинявся місяць на стіні…
У снах стривожених купалися
Сини на теплій черені.
Уранці він ішов. І милиці
Вгрузали у весняний лід.
І вдови заздрісно дивилися
Важкій ході його услід.
Автор: Петро Швець; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Научає Гнат Степана:
Ти жону свою люби!..
Ми ось – я й моя Оксана –
Живемо як голуби!..
Бачив, – каже Стьопа Гнату, –
Дійсно, ви – як голуб’ята.
Це вже – істина свята!
Тільки ти влетаєш в хату –
Жінка в двері виліта.
Автор: Володимир Чубенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Від неї повіва холодною зимою,
Як сніг вона сама, душа ж закута в лід.
Їй любий я лиш тим, що спів мій знає світ.
Чого ж, безумний, я терзаюсь в неспокою?
Пощо її ім’я з пихою родовою –
Прекрасний мій полон і ніжний рабства гніт?
Кохана, не дожив я ще до сивих літ,
Щоб у душі я вас не замінив другою.
Амур би не таївсь, утішне це дитя;
Не так прекрасні ви, щоб відкидать чуття
І серце зневажать в любовному пориві.
Не можу повернуть літа я молоді.
Тож сивого любіть, прошу вас, і тоді
Любитиму я вас, хоч станете і сиві.
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Щоб слава по тобі пройшла в усій країні,
Знімалась до небес хвала в потомні дні,
Перед лицем богів лише тобі одній
Я присвячу ручай, що в’ється по долині.
Хай не жене пастух отари рунопінні
На берег ручая; хай в ранки весняні
Барвисто зацвітуть троянди запашні.
Єлени іменем зову ручай віднині.
Як спраглий мандрівець там сяде відпочить
На килим буйних трав, під тінню верховіть,
Він заспіва пісень, присвячених Єлені, –
Любов’ю в ті часи вони були натхненні;
Нап’ється з ручая і пригадає вмить
Огонь, який палав у ніжнім серці в мене.
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
В любовном морі я. Пливу по волі хвиль.
Не бачу маяка. Лиш одного бажаю
(Сміливо мовлячи!), щоб даль осяг безкраю
І в гавань човен мій ввійшов у світлий штиль.
Шкода! Хоч берега добувсь не без зусиль,
Та, жертва хвиль, умру, бо вже не помічаю
Вогню її очей. Єлена ж направляє
Мій човен поміж скель до згубних, смертних миль.
Самотній, потону в коловертні кипучім;
Сліпого хлопця я обрав своїм ведучим,
І плачу, і стиджусь я вибору свого.
Я смерті не боюсь, нема до неї страху.
Невже ж судилося після такого краху
Побачить близько порт і поминуть його?
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Прощайте ви, Марі, і ви, Кассандро мила!
Три роки відслужив я у Бургейлі вам.
Одна із вас жива, а друга небесам
Явля красу очей; взяла її могила.
Коли весною кров тривожно струменіла,
Обожнював я вас, але моїм сльозам
Ви віри не йняли, не вірили мольбам.
Та парка нить життя ще прясти не скінчила.
Я ще нещасніший у ці осінні дні.
Завжди закоханий, люблю, як навесні,
І муку повсякчас терплю я незміренну.
І хоч пора скидать убір свій броньовий,
Але весь час жене Амур мене у бій –
Знов брати Іліон, щоб підкорить Єлену.
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Ви тріумфуєте, що в вашім я полоні?
Дарую вам цей плющ, який горнувсь до стін,
До муру припадав, звивався круг ялин
І сливи обнімав, у їх заплівшись кроні.
Належило б йому у вашій буть короні;
Я перейнять ладен його звабливий чин –
Звивитися круг вас під шалу буйний плин,
В’язати вас вузлом, о чарівна колоно!
Чи прийде час, коли в один з погожих днів,
Як ранок засія у сонячній киреї
І в небі загримить невтишний хор птахів,
Я зможу бачить лик коханої своєї:
Повідать гіркість мук, припасти до губів
І ваші обійнять троянди і лілеї?
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Недавно я хотів співать
Про те, як Франк звитяжну рать
Привів колись на землю галла, –
Та ліра, мов на зло мені,
На ніжній і дзвінкій струні
Любов, Кассандру уславляла.
Тоді я так собі гадав:
Я про любов лише співав,
То й звикла ліра до любові.
А інший лад би дати їй,
І ліра візьме тон новий
І заговорить в іншій мові.
Усе я в ній переробив:
І раму, й струни замінив,
Створив їй нове обладнання;
Але хоч і зробив незгірш,
Та ще гучніше линув вірш,
Лунала пісня про кохання.
Прощай же, Франку, в плині літ
Щоб знав про славу цілий світ
І мав любов до тебе щиру,
Проси, щоб внуки-королі
Дали абатство чи землі,
Щоб цим ти уласкавив ліру.
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
О небо, скільки в тебе зла!
Ти попалило все дотла.
Уста, і руки, й дивні очі,
Що жартома вели бої,
Що в бран взяли чуття мої, –
Невже повиті млою ночі?
Шкода! Де ніжності слова,
Де усмішка, хода жива,
Що вчила мудрості кохання,
Де відмовлянь веселих тьма,
Зневага ніжна, – їх нема,
Все смерть взяла в своє владання.
Та серце чуло лиш її,
Лиш їй я ніс чуття свої,
Душею називав своєю.
І смерть не стримає й на мить,
Самій могилі не спинить
Мені, коли я йду за нею.
Коли б мій ум у хвилі ті
Не був бентежний в марноті,
Зневажив образ, чару повний,
Я вчув би голос неземний,
Очей уздрів би зір ясний,
В своєму сяйві невимовний.
Зітхання вчув би в тишині,
Коли б сказала ти мені:
Ну, надивлятись маєш змогу
Ти на лице моє ясне,
Бо не побачиш більш мене, –
В далеку я іду дорогу.
О, я тоді зібрати б міг
Все сяєво з очей твоїх,
Щоб наситити душу вволю,
Затамувать свою печаль.
Але не в силах ми, на жаль,
Передбачати власну долю.
Я потім в горі довго жив,
В сум’ятті любих почуттів,
Чудними палений страстями.
Не крию я своїх жалів,
Сама ти знаєш – я змарнів,
Тебе не бачивши між нами.
Живе самотнім твій Ронсар,
А ти у цвіті юних чар
На небо злинула, до раю,
Принадну втративши красу,
Мов квітка, що пила росу
Лиш в ранок буйного розмаю.
Амуре, коли хочеш знов,
Щоб мав законом я любов,
Зроби-но послугу велику:
В Аїд, під землю ти зійди,
Вблагай Плутона й приведи
Мою під сонце Еврідіку.
Або полинь в небесну вись,
Святій Природі уклонись,
Проси подібну ще створити.
Так ні ж, узрівши красоту,
Вона розбила й форму ту,
Щоб не було таких на світі.
Створи-но блиск очей таких,
Щоб бачив я два сонця в них,
Щоб в них буяти ніжним грозам.
Ти дав таку принадність їй,
Таку пригожість чарівній,
Що часом я втрачав і розум.
Верни, любове, зір і слух,
Її розмови бистрий рух:
То вданий сум, то дужа звага, –
Верни той образ дорогий.
Коли ж на це нема снаги,
То йди! Тобі моя зневага!
Лиш смерть – заступниця моя.
Шаную смерть віднині я
І вище честі, й більше слави,
Бо перед смертю ти ніщо.
Нащо дозволила, нащо
Взять те, що цвітом є держави?
Чи близько бога ти в цей час,
А чи в раю, – прощай сто раз,
Прощай, Марі, і в домовині.
Тебе від мене смерть взяла,
Та й смерть не розітне вузла,
Який зв’язав нас воєдино.
Автор: П’єр де Ронсар, переклад: Ф. Скляра; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua