Воно болить поетові, болить.
І де болінь отих велика міра,
коли душа, як материк, лежить
з Кейптауна і так аж до Каіра.
Воно болить поетові, болить,
коли штики в душі, мов змії жала,
коли душа в напалмові горить,
й вона тоді – немовби Гватемала.
Воно болить поетові, болить.
Душа горить, та не згора, мов тріска.
Вона щоранку, мов сльоза, висить
на зірці фронтового обеліска.
Автор: Анатолій Таран; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
В шахи грають падишахи.
Коні, тури і слони…
Пішаки… Ну, словом, шахи.
Королі – ото вони.
Гра азартна, дика, люта,
бо на рівні йде владик.
Тільки слово «шах» почути –
з шахівниці смертний крик.
Не з дубів різьблені лиця –
люди там стоять живі.
Й не дощана шахівниця –
поле смерті у крові.
Від Євфрату й до Євфрату,
там, де людство світ творив,
брат вбива такого ж брата
задля шахової гри.
Вже упав останній лицар:
коні впали, й пішаки,
й королі – на шахівниці
падишахські двійники.
А гравці у позолоті
чи сховалися за мур,
чи у небі в вертольоті
шлють загін нових фігур.
Автор: Анатолій Таран; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Хай щастить у Вашій хаті, мамо,
всім, хто переступіть Ваш поріг:
добрим людям, і птахам так само,
і котові, що в теплі приліг;
хай щастить кожненькій деревині,
що до хати віти притуля,
хай щастить малесенькій травині
й вітерцю, що приліта здаля.
Ви завжди за всіх були дбайливі –
Бо така ж та доля у вдови.
Бо ж як будуть всі навкруг щасливі,
то щасливі будете і Ви.
Автор: Анатолій Таран; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Люблю село своє тоді,
коли осталось наодинці
при не столоченій билинці
й не скаламученій воді.
Коли збирається рідня,
хай вже мала, та працьовита,
у бронзу літа перелита,
в осінню честь оцього дня.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.
Автор: Анатолій Таран; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Голодне літо по війні,
Сідає сонце за горбами.
Як пам’ять про недавні дні,
Село чорніє димарями.
Хати згорілі. Криниці
Стримлять у небо журавлями.
Жебрак із посохом в руці
Бреде з порожніми торбами.
Услід йому валують пси.
Удови, сироти, каліки
Відводять очі: що даси
І чим зарадиш чоловіку?
І се-таки, хто мав, давав
Сухар останній, картоплину,
Узваром діда напував,
Ніс огірок чи цибулину.
Старий усе побожно брав
І далі йшов, і десь у полі,
Зітхнувши, стомлено сідав
На сизі трави охололі.
Над ним займалася зоря,
Туман сріблясто колихався.
І чорний кусень сухаря
Медовим пряником здавався.
Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Коли ти їхала до мене,
Коли до тебе я спішив,
І шум гаїв, і шелест нив –
Усе було благословенне.
Коли мене ти залишала,
Коли в дорогу я рушав, –
У круговерті днів і справ
Душа терзалась і страждала.
Життя здавалося тоді
Не вартим праці і старання.
Але надходив час вертання,
І я знаходив у тобі
Усе, чого не зміг знайти,
Сходивши всі шляхи й світи.
Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Жила собі над річкою вдова, –
Звичайна хата і городу латка, –
Була вона в колгоспі ланкова,
По-вуличному звалася Солдатка.
Дітей не мала. Мала ордени.
Не вірила у чорну похоронку.
До смерті ждала мужа із війни,
Але діждала вістки з-за кордону.
Повідомляли: так і так – умер
Заможний фермер, що не мав нащадків,
І що вона єдина відтепер
Володарка усіх його достатків.
Читала жінка й віри не йняла.
Її Іван – як пізно він озвався,
Чому він стільки років не вертався
У рідний край, до отчого села?
Яка його примусила вина
На чужині лишатись до могили?..
І зрозуміла раптом все жона,
І пережить ганьбу не стало сили.
Він зрадив… Клятву воїна зламав.
Йому нема прощення й після смерті.
І, на шматки у розпачі подертий,
Портрет його у грубці запалав.
А через рік померла удова.
Зосталась хата і городу латка,
І на могилі – квіти і трава,
І честь, яку не зрадила Солдатка.
Автор: Микола Луків; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Прожектор пам’яті в мені
Горить сильніше з кожним роком,
У темнім полі ненароком
Висвічує дитинства дні.
Вони злітають навесні
Над сівачевим добрим оком,
Як рівня жайворам високим,
Що ночували в борозні.
Вогонь залізний серед нив
Ще крилець їм не опалив,
Не спопелив іще солдата,
Який, не зрадивши зерну,
Ліг у чорноземлю сумну,
Що нам судилось досівати.
Автор: Віктор Кочевський; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Стояла жінка на порозі…
Стояла жінка на порозі.
Ішов солдат. Вже проминув.
Та… озирнувся у тривозі
І до хатини завернув.
Вже чим було – почастувала.
Що мала – щедро віддала.
Нічого в нього не питала.
Нічого з нього не взяла.
Хлівець полагодив, повітку,
Ще й лати нові приладнав.
В задумі на вазонну квітку
Він, закуривши, поглядав…
Як проводжала від порога –
Мов скам’яніла край села.
А він – пішов.
Ще довго, довго
Подушка теплою була.
Автор: Петро Швець; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua
Вона любила…
Вона любила по-земному,
Без завірянь і гарних слів,
Він проводжав її додому,
Завжди на покуті сидів.
В тісній кімнатці обнімалися.
Спинявся місяць на стіні…
У снах стривожених купалися
Сини на теплій черені.
Уранці він ішов. І милиці
Вгрузали у весняний лід.
І вдови заздрісно дивилися
Важкій ході його услід.
Автор: Петро Швець; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua